Повірте, це завдання не з простих особливо мене зрозуміє той, хто був змушений почати з початку……
Шукаю роботу мого рівня! – такі слова чую майже щодня. Я знаю, що більшість українських жінок мають вищу освіту, а то й не одну. Але великі амбіції і небажання прийняти сьогодення – це дві найбільші проблеми, які не дозволяють нам жити без стресів в чужій країні і по справжньому розвиватися, рости!.
Крок за кроком
Я понад 10 років працювала на керівних посадах і ніколи уявити собі не могла, що як немовля буду крок за кроком йти до своєї мети у сусідній Польщі. Що життя змусить зрозуміти ціну грошей і маючи 5 злотих ти дякуєш Богу, що маєш на йогурт і булочку. Що забудеш про розкіш і ніч в хостелі це буде мрія (Якщо попередню ти провела на вокзалі).
Ні це не уривок з книги, це короткий опис мого першого року життя в Польщі.
Приїхавши в Польщу, я почала шукати високооплачувану роботу свого рівня. Я думала, що як тільки переступлю поріг редакції мене з руками і ногами заберуть. Але не так склалося як гадалося. Мені запропонували роботу безкоштовно на місяць, щоб я показала свої таланти. Така пропозиція не входила в мої плани! Я подякувала і пішла далі….мої амбіції мене покарали. Шукаючи високі заробітки я потрапила спочатку в рабство, а з часом чудом не потрапила в бурдель….
Це тепер я знаю, що 5 років тому 1000 євро ніхто не заробляв, а я вірила в чудеса.
На щастя на своєму шляху я зустріла чудову людину, яка відкрила мені очі. Що зараз я не Уляна Воробець (та яка була в Україні) а no name (тобто проста людина без імені і знання мови, така ж як мільйони емігрантів не краща і не гірша) і я мушу попрацювати, щоб стати кимось.
Марка вимагає часу, а я не мала за що жити.
Тоді мій Новий друг порадив подумати, що я вмію робити, крім того що створюю своїми хворими амбіціями проблеми собі і іншим.
“Допоки ти не втратиш все і не відіб’єшся від дна ти в чужій країні не проживеш, і жоден успіх тобі не світить” -сказав Він.
Я почала з початку…. Робота в ресторані показала, що я непогано готую. З часом мене почали запрошувати на бенкети. А робота нянею дарувала радість у цей непростий час.
З часом я відчула, що я деградую. Робота-дім, Дім – робота.
Це спонукало шукати щось для душі, щось творче, щось моє.
І так я потрапила у Варшавську організацію TPU. Вероніка і Олівія стали моєю новою сім’єю. Я у вільний від роботи час могла щось робити, організовувати. Робила це від серця на волонтерських умовах.
Дівчата порадили мені йти на навчання, інтенсивно вивчати польську мову. Їхня підтримка і підтримка 100 людей допомогла повірити в себе, в нову Уляну яка по новому дивиться на світ і має нові пріоритети.
За півтора року мені вдалося знайти улюблену роботу. Це не випадковість, а важка праця.
Для чого я це все пишу? Пишу з надією, що це прочитає хтось, хто зараз на роздоріжжі так як я була колись. Хто не уявляє себе на нижчому, ніж в Україні рівні. Я знаю, що в Польщі зараз багато лікарів, вчителів, банкірів і держслужбовців. Всі вони шукають роботу. Але у Польщі є теж фахівці і люди з вищою освітою. І не всі мають роботу свого рівня.
Звісно більшість з них не збираються полуницю в Польщі, але роблять це в Голландії. Вони не опікуються людьми похилого віку в Польщі, але роблять це в Німеччині.
Тому, щоб не розчаровуватися і не падати в депресію, оцініть свої реальні можливості. І головне – вчіть мову. Це ключова вимога усіх вакансій.
ЮЛЯ ГОРОБЕЦЬ
