Каріна Котенко мріяла бути медичною працівницею. Дівчина будувала плани на майбутнє, яке пов’язувала з містом Ізюмом, де була щасливою. Війна зробила її іншою, примусила переосмислити своє життя, але віру в людей та добро забрати не може і вона.
До вашої уваги історія становлення фельдшерки бригади екстреної медичної допомоги Каріни Котенко, її мрії, зруйновані плани та сьогодення.
Любов до медицини з дитинства
Каріна народилася і виросла в багатодітній родині у Близнюках. У неї є ще сестричка та братик. Як старша в сім’ї, вона була нянькою і порадницею для молодших.
«Мені завжди подобались автівки швидких допомог, – розповідає дівчина. – Як побачу, що мчить реанімобіль з сиренами, мигалками – аж дух захоплювало. А ще й малих своїх лікувала та синяки їм замазувала (сміється)».
Тож після закінчення Близнюківського ліцею на сімейній раді було вирішено, що Каріна стане фельдшеркою і піде навчатися до Ізюмського медичного коледжу. Варто додати, що прикладом для наслідування була і прабабуся дівчини – Надія. Вона під час Другої світової війни екстерном закінчила медичне училище і пішла на фронт військовою фельдшеркою.
Довоєнне життя
Навчаючись на другому курсі медколеджу, Каріна з друзями стали свідками страшної дорожньо-транспортної пригоди і до прибуття швидкої кинулись надавали домедичну допомогу постраждалим.
Бурхливе життя у досить великому місті, в яке закохалась назавжди, нові знайомства та навчання в дорогому серцю коледжі не давали нудьгувати. Але дихання, як і в дитинстві, так само завмирало, коли чула виття сирени швидкої допомоги, яка мчала на виклик. То на останньому курсі Котенко прийняла єдино правильне для неї рішення – працювати в бригаді екстреної медичної допомоги.
Колектив Ізюмського відділення ЕМД привітно зустрів молоду фельдшерку. Її наставником був Володимир Мокляк, а весь колектив підтримував.
Дівчина згадує: «Хвилюючим був мій перший самостійний виїзд. Я надавала допомогу бабусі з гіпертонічним кризом. Але справилась із завданням начебто непогано. А далі пішло-поїхало. Ми, «скоряки», настільки любимо свою професію, що рідко її змінюємо. Моя робота – це відповідальність за життя пацієнта, тому в кожному випадку необхідно приймати швидкі, але виважені рішення. А це моє!»
Протягом трьох з половиною років Каріна самовіддано працювала. А у вільний час блукала вуличками Ізюма, насолоджуючись кожною миттю перебування в місті, яке вже вважала рідним. Тут зустріла дівчина і коханого – Артема Роменського. З Ізюмом пов’язувала і своє обов’язково щасливе майбутнє життя, в якому була велика сім’я, діти, власне житло і улюблена робота.
24 лютого
Цей день увірвався в долю Каріни холодом і зневірою. 24 лютого дівчина вийшла працювати на свою зміну, вже знаючи, що Харків бомблять. А потім новини, новини – невтішні, страшні і… бомбардування Ізюму.
Швидку викликали дуже часто. Люди боялися і не розуміли, що відбувається, хронічні хвороби загострювалися, то сирени реанімобілів цілодобово лунали в місті, перегукуючись з сигналами повітряної тривоги.
«То були страшні дні, і згадувати їх мені несила, – розповідає фельдшерка. – До постраждалих виїжджали за адресами в будинки, які обстрілювали рашисти, і в підвалах були. Було дуже страшно, але ми покладалися на Бога та водіїв і продовжували їхати до пацієнтів. Починався обстріл чи бомбардування – лежимо на землі, трішки стихло – їдемо далі. А взагалі, коли ти працюєш, то відчуття страху трішки зменшується, бо перемикаєшся на інше. В ті дні я багато жахіть набачилася. На все життя вистачить. Але обговорювати це не хочу. Боляче».
Життя під обстрілами
Ізюм усе частіше бомбардували, зносячи з лиця землі, і все більше людей потребувало допомоги лікарів. Каріна прийняла рішення, що буде працювати в місті доти, доки буде можливість. З нею залишився і коханий, який працював у Харкові, але не встиг виїхати, бо рашисти перекрили дороги.
«Третього березня ракета прилетіла у райвідділ поліції, а я в будинку навпроти винаймала квартиру, – розповідає медична працівниця. – Вибуховою хвилею її розтрощило. На щастя, в той час я була в іншому місці. Четвертого березня вийшла на свою зміну. Останній виклик був наступного ранку – ми забирали молоду жінку з апендицитом. Шостого березня – в місті пропав зв’язок. Сьомого – зірвали мости. З того часу в мене вже не було змоги дістатися до місця роботи, бо разом з Артемом ми жили в будинку його батьків, який був на іншому боці Сіверського Дінця біля святого джерела, названого в честь Піщанської ікони Божої Матері».
Восьмого березня Каріна залізла на недобудовану висотку і змогла впіймати зв’язок. «Мам, я жива. Все добре», – лише це встигла прокричати в слухавку, почувши такий рідний мамин голос. І зв’язок знову обірвався на довгі п’ять днів.
А місто горіло у вогні вибухів, рашисти знищували все на своєму шляху, заганяючи людей у підвали. Обладнали місце перебування під будинком і Каріна з Артемом, а разом з ними були і сусіди. То в одному прихистку протягом місяця жили разом десять осіб.
«Ми просто намагалися вижити, – каже Каріна. – Підвал під будинком великий, але ж холодний, а морози тоді були до мінус 17 градусів. Спустили в підвал буржуйку, вставили двері, дрова в посадці заготовляли, коли були короткі проміжки між обстрілами, їсти готували в дворі на багатті. За той місяць я багато чого переосмислила і зрозуміла головне: за будь-яких обставин треба допомагати людям».
Дорога з пекла
Жодних повідомлень про можливість виїхати з палаючого міста люди не отримували. Втім, 30 березня вирішили на свій страх і ризик вибиратися з підвалу, розуміючи, що час грає проти них. Виїжджали Каріна та Артем разом з сусідами трьома автівками. «Я дивилася у вікно, бачила моторошні картини, руйнацію, чула вибухи і плакала. Здавалося, зі сльозами я й сама витікаю на розтрощені вулиці колись красивого міста моєї мрії», – згадує дівчина.
Чотири доби вони були в дорозі. «Хотіли поїхати через Волохів Яр на Чугуїв та Малинівку, бо там ще був міст, але дорога виявилася замінованою, то попрямували через Куп’янську трасу, – пригадує Каріна. –Через Шевченкове нас теж не пропустили, бо й там заміновано. Зібравши волю в кулак, вирішили прямувати в окупований Куп’янськ. Це було страшно. Ми чули, що українців примусово вивозять на територію росії, але ризикнули. Нам пощастило. Зупинились у Куп’янській школі-інтернаті, куди потрапили тридцятого березня після обіду. Там нас зареєстрували, дали безкоштовне харчування та виділили кімнату. Хоч і окуповане місто, та місцеві нас прийняли як переселенців і дві доби ми жили там. А першого квітня дізналися, що є коридор в Україну. Швидко зібралися і через Ковшарівку вискочили на Борову, яка тоді ще не була окупованою. Так і виїхали».
Відразу за Ковшарівкою ізюмчан зустрів перший український блокпост. І лише тоді вони відчули полегшення, а Каріна швидко набрала номер мами: «Ми вирвалися, мам».
«Скоряки» не змінюють свою професію на іншу
До п’ятого травня Каріна разом з Артемом жили в Полтавській області, але сидіти склавши руки та чекати, доки прийде перемога, молодим людям не до душі. Поїхали в Лозову. Каріна Котенко перевелась з Ізюмського відділення ЕМД до Лозівського і знову легко влилася в колектив, бо знає та любить свою професію. Артем зараз працює водієм в Ізюмському відділенні на пункті постійного базування Барвінкове, яке зараз знаходиться в Гаврилівці. Молоді спеціалісти працюють, сумлінно та самовіддано виконуючи свої професійні обов’язки, тим самим наближаючи очікувану перемогу над ворогом.
Мрії про життя після війни
Як і всі молоді люди Артем та Каріна будують плани на майбутнє. Вони обов’язково одружаться, але після війни, бо зараз інші справи на них чекають. Вони вірять, що за будь-яких обставин повернуться в Ізюм, де залишилися їхні серця.
«Я працюватиму в бригаді екстреної медичної допомоги, – наголошує Каріна, – бо моя місія – допомагати людям. Народжу дітей. Будемо їх виховувати, розповідаючи про довоєнний Ізюм. І ростимуть вони в мирній процвітаючій Україні. Це точно так і буде, треба просто жити, робити те, що вмієш, і вірити в краще».
Ірина Воронкіна
