Війна вигнала з рідного дому багатьох людей. Чоловіки пішли на фронт захищати Вітчизну, а жінки, рятуючи дітей, поїхали шукати прихистку туди, де безпечно, де не чути вибухів. Багато з них вже довгий час живуть за кордоном. Але українки не просто чекають перемогу над рашистами, вони й самі наближають її тими способами, які мають у своєму арсеналі. Історії двох із них – вашій увазі.
Фотографиня з Близнюківщини привертає увагу до України в Німеччині
Уродженка села Алісівка Олена Козакевич свою першу фотокамеру купила в 2013 році. Її особливе бачення світу через об’єктив зробило свою справу, й Олена шалено закохалася в фотографію. Упродовж кількох років навчалася у різних майстрів фотомистецтва, а згодом відкрила свою онлайн-школу під псевдо Альона Алісова. В усьому її підтримував чоловік.
Щасливе життя в одну мить зруйнувала повномасштабна війна. «Я завжди вважала себе сильною жінкою, – розповідає Олена, – але повідомлення про початок війни мене збило з ніг в прямому і переносному сенсах. Відразу після повідомлення про вторгнення росії на нашу територію у мене почалися панічні атаки. Я постійно лежала одягнена та вкрита ковдрами в ліжку, а мене підкидало та колотило, як при високій температурі. Почалася тахікардія, не вистачало повітря. Так тривало два дні, а 26 лютого я зібрала речі, дітей, обійняла чоловіка і поїхала до Німеччини».
В потязі до Львова Олена познайомилася з попутницею яка теж прямувала до цієї країни, то морально стало трішки легше. Жінка згадує: «Я весь час плакала і в той же час боялася за дітей. Куди їду? Як житиму? Чи зможу взагалі без підтримки чоловіка дати сину та доньці більш-менш комфортне життя? Я не мала відповіді на жодне із питань, які крутилися в моїй голові. Психологічно було важко зрозуміти, як бути далі, коли до цього протягом десяти років у тебе було щасливе сімейне життя пліч-о-пліч з коханим чоловіком. І в одну мить цього не стало».
Німеччина зустріла біженців з України гостинно. Тиждень Олена з дітьми жила у своєї учениці з онлайн-школи, потім поїхала в Регенсбург, де були табори для осіб, які шукали прихисток в цій країні. Ще через три дні мамі з двома дітьми дали кімнату в гуртожитку на території монастиря. А пізніше переселили в пансіон, розташований в маленькому селі, де всього п’ятнадцять будинків.
З часом Олена потроху відновила свій емоційний стан і продовжила онлайн-навчання учнів у фотошколі. А в червні у місцевому музеї відбулася виставка, на якій українська фотографиня Альона Алісова презентувала свої роботи.
«Я отримала багато схвальних відгуків за свої світлини. Особливо німцям сподобалось фото моєї доньки Аліси в баварському національному вбранні. Чи могла я думати про таке співпадіння, фотографуючи доньку недалеко від нашого будинку у Дніпрі в сукні, яку купила в секонд-хенді? Звісно, ні. Крім того, одна з моїх фотографій більшого розміру символізувала рідну Україну. Цю роботу я створила на своєму навчальному воркшопі для фотографів і спеціально в кольорах Українського Прапора. Планувала виставити її на День Незалежності України».
Свої фотороботи Алісова не планувала продавати, але було багато бажаючих їх придбати, бо вони несуть неймовірно теплу енергетику. В світлинах української жінки з маленького села Близнюківщини закладені любов та ніжність, у них – властива лише для цієї фотографині кольорова гама.
«Я не знаю, що буде далі, але вірю в беззаперечну перемогу України та в якнайшвидше повернення додому. Як би не опікувалися нами німці, за що ми їм дуже вдячні, але рідна земля тягне назад. Водночас, популяризуючи українську тематику у своїх фотороботах на території Німеччини, мені здається, я допомагаю рідному народу боротися з російською нечистю», – говорить Олена.
фотороботи Альони Алісової
Співачка з Лозової у супроводі оркестру виконує українські пісні в Польщі
Співачка та акторка Ольга Банник, яка до війни працювала заступницею директора Центру надання культурних послуг Близнюківської громади, зараз перебуває в Польщі – після того, як 24 лютого її розмірене життя перевернулося з ніг на голову.
Жінка згадує: «Реальність розірвала ранковий сон, коли моя колега зателефонувала мені, і сказала, що обстрілюють Харків, Київ і по всій Україні виють сирени. Хаос в голові переривався найважливішим запитанням: що буде з моїми дітьми – п’ятирічною донькою Софією та сином Олександром, який навчається у Львівській академії сухопутних військ?»
Лозова – найбільше місто в Харківській області. Рашисти не припиняли його обстрілювати, тож Ольга почала допомагати армії: «Я робила те, що могла: передавала для бійців продукти, одяг, медикаменти. Ходила плести маскувальні сітки, і в кожен клаптик вплітала молитву, бо вірила, що саме ця сітка збереже чиєсь життя. Можливо, і моєму Саші теж хтось допоможе».
Лише тоді, коли у квітні в Краматорську на залізничному вокзалі сталася кривава трагедія, Ольга Банник прийняла рішення виїжджати з Лозової. Протягом п’яти днів жінка з донькою добиралися до Львова, щоб перетнути кордон. «Але спочатку я повинна була побачити сина, і мені Бог подарував цю можливість, – ділиться Ольга. – Три години, відведені долею на побачення з найдорожчою людиною у світі, пройшли миттєво. Саша заспокоював мене, запевняючи, що все буде добре, війна скоро скінчиться, а я, в свою чергу, заспокоювала його і обіймала сина все міцніше».
Польща зустріла переселенців гостинно. Розмістилася маленька родина у селі Хойново в двоповерховому будинку, де на першому поверсі – музей, невеличке кафе та ще кімната для репетицій духового оркестру.
«Спочатку ми з донькою просто насолоджувались тишею, а через два тижні я познайомилася з диригентом – керівником місцевого оркестру, – розповідає жінка. – Незважаючи на мовний бар’єр, ми порозумілися, бо обоє творчі та закохані у свою професію. Вже наступного дня диригент Maciej (українською Матвій) запропонував мені заспівати Гімн України та пісню «Гей, соколи» в супроводі оркестру. Ми почали репетиції, готуючись до Польсько-Українського пікніка, який організувало керівництво села».
Варто зазначити, що духові оркестри в Польші дуже популярні, і майже в кожному селі та місті є свій. За п’ять років існування духового оркестру в Хойново не було жодного вокаліста, тож голос нашої землячки звучав у них вперше. І сподобався, як і україномовний репертуар, запропонований нею.
26 червня свято відбулося, на нього прийшло близько 300 людей. Ольга з донькою допомагали готувати українські страви: борщ, куліш, вареники, голубці і пригощали ними друзів-поляків, а присутні залюбки слухали українські пісні та танцювали.
«Мене вразив15-річний хлопець на милицях, який не мав лівої кінцівки. Він так витанцьовував під «Червону руту»! Після виконання пісні я пов’язала йому синьо-жовту стрічку на руку і міцно обійняла», – розповідає співачка.
Сьогодні Ольга Банник разом з оркестром дає великі концерти. Вона виконує пісні своєї Батьківщини, розповідаючи полякам про мальовничу Україну з її самобутніми традиціями та незламною силою красивого і вільного народу.
«Сини та доньки України виборюють перемогу в боях з російським ворогом, а я тут – на мирній ниві допомагаю їм, роблячи те, що вмію. Мене підтримують поляки, бо маю талант, подарований Богом і силою рідної землі».
Ірина Воронкіна
