П’ятниця, 30 Вересня, 2022
Головна > ГАЗЕТА > БЕСIДИ,ІНТЕРВ'Ю > Село – то місце сили України!

Село – то місце сили України!

Близнюківщина – сільськогосподарський край, то більшість жителів громади живуть у великих та маленьких селах, яких налічується 96. Війна розставила свої акценти в долях людей, але сільське життя окреслене певними турботами по господарству, то канонада чи вибухи – самі по собі, а щоденну роботу ніхто не відміняв. Можливо, саме тому із зони бойових дій селяни виїжджають рідше, ніж городяни. 

Про те, як живуть люди в селах Близнюківщини, – в історії однієї сім’ї.

Тих, хто потрапляє до Близнюківської  громади вперше, часто дивує той факт, що у нас фактично всі один одного знають та ще й хтось комусь є родичами. Заїжджаючи в села та знайомлячись з людьми відразу відмічаєш, що для кожного населеного пункту характерна більшість людей із однаковим прізвищем. А це тому, що діти, ставши дорослими, далеко від родинного гнізда не відлітали, а оселялися поруч, створюючи власні сім’ї та  продовжуючи будувати життя на тому місці, де народилися. На жаль, останнім часом села почали порожніти, бо роботи нема, молодь виїжджає в її пошуках, відповідно, дітей стає все менше і школи закриваються. Втім, дехто таки продовжує жити в селі і нікуди їхати з нього не планує, хай там що!

Родину Іванових знають в Алісівці, бо то славні трударі. Ольга Андріївна та Анатолій Михайлович виховали двох синів – Володимира та Вадима. Високі, статні, працьовиті юнаки, закінчивши Алісівську школу, пішли шляхом батька. Змалку копирсаючись в техніці, привчені до керма та нелегкої сільської роботи – вони обрали собі професії механізаторів. З часом і на весільний рушник стали, створивши міцні родини із алісівськими ж дівчатами.

Молодший Вадим одружився на медичній сестрі Вікторії. В їхній сім’ї виросло двоє дітей: Анатолій та Олена.  Вони вже дорослі, здобули професії і жили б в Харкові, аби не війна, яка повернула їх до батьківського дому. Анатолій Іванов розповідає: «Я люблю Алісівку і з дружиною ми знайомі з дитинства, бо односельці. Але відсутність роботи та об’єктів соціальної сфери, де можна було б розвивати дитину, зробила з мого села місце, цінне хіба що тим, що тут батьківський дім. Я юрист, дружина Крістіна – банківський працівник. До війни ми жили у Харкові в районі Салтівки, яку окупанти нещадно руйнують, то довелось повернутися в село. І сестра , яка працювала вихователем у харківському дитячому садку, теж зараз в Алісівці. Живемо гуртом, допомагаємо батькам по господарству і мріємо про повернення у велике місто, бо там перспективи і розвиток. Хоча ніде правди діти – в селі все рідне і нашому дворічному сину Захару тут добре».

Анатолій, Крістіна та маленький Захар

У старшого Володимира та його дружини Людмили виросли дві доньки-красуні: Катерина та Марина. Катя стала поліцейською. Вона працює в Лозовій і виховує трирічну донечку Кіру. А Маринка своє життя пов’язала з сільським господарством. Вона розповідає: «Я виросла в селі, люблю його колорит, то й долю будую тут – на рідній близнюківській землі». Марина вийшла заміж за Олексія Сташка із сусіднього села Новонадеждиного. Він теж виріс у славній хліборобській родині. Його батьки працюють в ПСП «Володимирівське», то й дітям знайшлася робота на свинофермі цього підприємства. Варто зазначити, що зроблений свинокомплекс за новітніми технологіями у вирощуванні свиней. Щоб потрапити всередину, треба пройти відповідний огляд, а фактично вся робота працівників механізована, згідно з новітніми розробками у цій галузі. Ось там і виконують свої професійні обов’язки молоді Сташки.

 Марина та Олексій вже мають двох синів – Максима та Дмитрика. Молода родина живе у селі Богданівка, яке територіально розташована між Алісівкою та Новонадеждиним, то в даному випадку є зв’язуючою ланкою між двома досить великими селами та й великими сім’ями, бо дідусі з бабусями частенько навідуються сюди, щоб внуків побачити.

Марина зараз знаходиться у декретній відпустці по догляду за молодшим синочком, а ось старший у цьому році пішов до першого класу Новонадеждинського ліцею. Навчання у дистанційному форматі – то нелегке випробування для батьків, особливо, коли діти тільки-но почали свій шкільний шлях. То подружжя Сташків вирішило взяти собі помічницю. Нею стала Анастасія Наумова. Дівчина навчається у Лозівському автодорожньому коледжі дистанційно, то із задоволенням допомагає панькатися з малечею.

«Я поки що у декреті, – пояснює Марина, – та й то не завжди встигаю приділяти час дітям, бо господарство утримуємо та город є. То допомога Насті для нашої сім’ї – безцінна, за що я їй дуже вдячна. Скоро планую виходити на роботу, то взагалі часу не матиму на дітей, але душа буде спокійною, бо вони з нянею».

Марина разом з синами Максимом та Дмитриком

На запитання щодо планів на майбутнє жінка здивовано відповіла: «Жити будемо далі, працюватимемо, дітей на ноги ставитимемо. А як інакше? Війна скоро закінчиться, я впевнена в цьому, а життя триває. Рідне село з усіма його недоліками ми з Олексієм не проміняємо на комфорт міста, бо тут ми народилися, тут наше коріння, тут живуть наші батьки. Та хіба можна в місті відчути себе таким вільним і сильним, як серед наших полів? Таки ні!»

Історія родини Іванових, як й інших сімей, що живуть в селах Близнюківської громади, різноманітна, довга, розгалужена, зі своїми радощами та проблемами, з власними таємницями, які не для розповсюдження, але вони точно знають, що село – то місце сили українського народу.  І забувати про це не можна нікому!

Ірина ВОРОНКІНА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.