П’ятниця, 9 Грудня, 2022
Головна > ГАЗЕТА > БЕСIДИ,ІНТЕРВ'Ю > Дорогами війни. Балаклія- Донець-Петровське-Лозовеньки

Дорогами війни. Балаклія- Донець-Петровське-Лозовеньки

І знову в дорогу. Шлях до Балаклії все той же, але розбиті автівки вже не стоять примарами на узбіччях дороги, а охайно зібрані докупи, але від цього не стає менш моторошно, бо в кожній розбитій чи спаленій легковушці були люди. Були…

А ось ціле звалище шкільних автобусів. Зелені, жовті з написами «ДІТИ» – стягнуті докупи за невеликим парканом. Всі прострілені, побиті скалками від снарядів. Вони вже ніколи не наповняться веселим галасом дітвори, яка поспішає зранку до школи.

Поля вже з чорною зіпрілою пшеничкою заросли бур’янами і позначками «Міни», «Обережно, міни». 

По дорозі на Балаклію
Фото І. Воронкіної

Все ще боляче вражають місця, де проходили бої. На полях ще деінде видніються заіржавілі башти з танків. Забрати їх неможливо – заміновано. Дерева зрізані, як ножем, пошматовані дроти електропередач, перебиті високовольтні стовпи. Тут гуляла смерть. А ще вражають російські фортифікаційні споруди, вони скрізь і зроблені фундаментально і міцно – збирались закріплятися надовго.

Серед цих важких вражень приємним фактом є робота дорожників, комунальників та містобудівників: руйнування відновлюються, скалки та скло прибираються, дороги ремонтуються, нові мости зводяться. До слова, полотно дороги до Балаклії, зробленої до війни за проєктом «Велике будівництво», витримало всі навантаження, бо по ньому пройшли сотні танків, а воно стоїть, як новеньке, насміхаючись над деінде встромленими в ньому голівками від касетних снарядів.

БАЛАКЛІЯ

Місто зустрічає потужним цементним заводом. До слова,  тут виробляли, окрім цементу, шифер, азбоцементні труби, керамзит тощо. Сировинною базою для цементного виробництва заводу служить Шебелинське родовище крейди і глини, розташоване за 9 кілометрів від підприємства. У свій час були проблеми у цього підприємства, і завод призупиняв своє функціонування. Втім у 2021 році ПрАТ “Балцем” – одне з найбільших промислових підприємств України по виробництву будівельних матеріалів, відновив свою роботу і задиміла перша труба. Трудовий колектив заводу складав 638 працівників, середня зарплата на підприємстві майже 12 тисяч гривень. На кінець 2021 року планувалося виробництво майже одного мільйона тонн цементу всіх марок.

Сьогодні, після окупації Балаклії російськими військами на майже сім місяців, – пустка, руйнації, міни.

За словами місцевих жителів, місту загалом пощастило, бо, окрім окраїн, постраждали ще декілька будівель в центрі, а в іншому – все більш-менш нормально. Попрямувала в центр – до міської ради. Колись людні вулиці з безліччю автівок – фактично порожні. Хоча, непомітна з першого погляду робота кипить. Будівлі, пошкоджені ракетами, відновлюють, вікна та балкони з понівеченими рамами закривають дерев’яними щитками, над магазином – роблять новий дах, а біля ряду розбитих мафів з побитими вітринами – чисто.
Фото з центральної частини міста Балаклії

Балаклія оговтується від перебування під окупацією. Пам’ятаєте, звільнивши місто, українські захисники зірвали російський пропагандистський плакат з білборда – відео цієї події облетіло весь світ. Під брехнею окупантів ховалися рядки Тараса Шевченка. «Борітеся — поборете. Вам Бог помагає» – тепер містяни знову бачать ці слова і роблять все можливе, щоб якнайшвидше забути місяці російської окупації.

Видавничий будинок “Балдрук” 

Ноги самі понесли до будівлі видавничого будинку «Балдрук», де до 2017 року друкувалася газета «Нове життя». І мені пощастило, бо якраз під’їхав до підприємства його директор Обізний Сергій Олексійович. Він і провів такими знайомими і зовсім чужими коридорами друкарні.
Видавничий будинок “Балдрук”. Фото І. Воронкіної

До повномасштабного вторгнення армії рф на територію України «Балдрук» був процвітаючим поліграфічним підприємством повного виробничого циклу – від дизайну макетів до післядрукарської обробки. Саме тут друкувалася левова частка районних газет.

Сергій Обізний розповідає: «Наша друкарня – стабільна і надійна поліграфічна компанія, яка має сучасне обладнання, високу якість продукції та найнижчі ціни в регіоні. Доказом цьому є друк нашим підприємством 95% загального тиражу районних газет всієї Харківської області, а також співпраця з видавцями більш ніж 30-ти комерційних видань Харківської, Луганської, Донецької областей. Наявність власного високопродуктивного друкарського обладнання дозволяє нам виконувати як багато- так і малотиражні замовлення. Діяльність нашого підприємства не раз була відзначена нагородами професійних об’єднань, органів місцевого самоврядування.

Видавничий будинок “Балдрук” після деокупації. Фото І. Воронкіної

А окупація зупинила життя і зруйнувала плани. Традиційно після отримання коштів від передплати багато редакцій закуповувало наперед папір для друку – це тонни сировини. Таким чином редакції економили на ціні друку, бо інфляція щороку «їла» кошти, а друкарня була забезпечена папером. Російські окупанти, які жили в будівлі «Балдруку» наробили багато шкоди. Бобіни газетного паперу недолюди викотили на подвір’я, де сировина зазнала значних пошкоджень, то зараз доводиться перемотувати ці величезні рулони, відокремлюючи пошкоджений папір. До всього, все переколошматили, спаплюжили і зламали. А ще навіщось  стягнули в будівлю масу процесорів від комп’ютерів та тренажери.  Осіб сто жило в цій будівлі, ось і «господарювали», як могли. В кабінеті мого заступника Наталії Юркової висіла красива картина, на якій зображено вітрильник, так рашисти домалювали на ньому свій триколор. Стягнули сюди і канцтовари із сусіднього магазину. Весь фасад та вікна заставили ящиками з-під набоїв. Добре, що хоч техніку не чіпали».

Коридори друкарні після перебування в будівлі рашистів. Фото І. Воронкіної

В порожніх коридорах, кабінетах лежали газети. Вони були скрізь, як нагадування про мирне спокійне життя.  Втім, найстрашніше було далі. Сергій Олексійович повів до підвалу, де російські окупанти облаштували буцигарню. Кімнату вони розділили навпіл ящиками з-під набоїв, за якими стояли клітки, де вони утримували людей (від ред.: світло в підвалі постійно мерехтіло, то якість фото бажає бути кращою).

Підвал, де була облаштована ворожа буцигарня. Фото І. Воронкіної

Директор видавничого будинку каже: «Ми вже налагоджуємо роботу. Друкарська лінія в дії. Ось якраз друкуємо першу газету після звільнення – це «Вісті Барвінківщини». Запаси паперу ще є, порядок в кабінетах наведемо, вікна засклимо – невелика проблема. Але для відновлення потужностей необхідні замовлення, то запрошую всіх редакторів до співпраці.  Ми в нашій країні забули про силу друкованого слова, а вона неймовірно потужна. За кордоном ранок починається з газети, а день закінчується друкованою пресою. То ті редакції, які, незважаючи на ризики, відновлюють випуск своїх газет, особливо у прифронтових та деокупованих регіонах, роблятьвелику справу.

Добре було б, якби відновила свою роботу й редакція газети «Вісті Балаклійщини», але поки що колектив не готовий працювати в таких умовах. А ми почнемо друкувати нашу газету «Сім днів». Думаю, що візьмемо на роботу і журналіста, то доповнюватимемо контент місцевими новинами».

Видавничий будинок “Балдрук” готовий до роботи. Фото І. Воронкіної

ДОНЕЦЬ-ПЕТРОВСЬКЕ-ЛОЗОВЕНЬКИ

На території Балаклійщини обробляє землі Петровського старостинського округу ТОВ АПК «Донець», яке очолює Юрій Васильович Ткач. Це потужне сільськогосподарське підприємство. Щороку ТОВ збільшувало свої потужності, закупляло нову техніку, працевлаштовувало місцевих жителів, розвивалося і сплачувало величезні податки, бо було бюджетоутворюючим для громади, де обробляло земельні площі.

Наслідки “господарювання” окупантів. Донець. Фото І. Воронкіної

Ось і облюбували російські окупанти територію баз АПК «Донець». Те, що ми побачили, неможливо описати словами, хіба що: спалено, спаплюжено, зламано, розтрощено, порито, обстріляно і традиційно заміновано.

«Коли ми третього жовтня прийшли на роботу, – розповідають землевпорядник Людмила Дьячіщенко та комірниця Валентина Данілова, – то побачене вразило в саме серце. Це просто страшне жахіття. Територія току становить п’ять гектарів і тут розташовані, окрім офісу та їдальні, ангари з насінням соняшнику та пшениці, силосні ями, а ще було безліч нової сільськогосподарської техніки. А зараз ми розгрібаємо залишки уламків  і кінця краю цій роботі немає. Здається нечисть тут жила та розважалася».

Те, що росіяни не змогли вивезти, вони просто ламали. На вантажівках малювали мішені і розстрілювали їх, мабуть, розважаючись. Ворота ангарів схожі на решето, а від міцних будівель залишились уламки, над якими до цього часу в’ється дим, бо то тліє соняшник. Жінки розповіли, що працювало на цьому підприємстві 23 людини, а зараз відновило роботу лише п’ятеро, бо інші виїхали, рятуючи життя.

Наслідки “господарювання” окупантів. Донець. Фото І. Воронкіної

 «То там, то тут знаходимо речі окупантів, – констатують Валентина та Людмила, – військові берці, цивільні чоботи, жіноче взуття, їжу. Згущенкою та тушонкою підгодовуємо собак, а ще ось цукерки на вагах у лабораторії. Може, не могли поділити (невесело посміхаються.

Вражає масштаб руйнувань, відносний спокій людей, які показувала знівечену техніку, та найбільше – міцність ворожих  фортифікаційних споруд. Бояться російські свинособаки бійців ЗСУ. Кожне віконечко лантухами з нашою українською пшеничкою закрили, а в сараях, де жили, вирили просторі землянки, накривши зверху товстими колодами. Видно, що тікали швидко і часу на збори було в них мало, то залишали по собі знаний сморід – так пахне російський дух.

Їдемо до села Петровського, де теж є база АПК «Донець». По дорозі розбиті будинки, школи, магазинчики.

Село Петровське. Фото І. Воронкіної

Величезний красивий населений пункт був під окупацією з 5 по 11 березня. А потім опинився в сірій зоні, то постраждало дуже багато будинків та, звичайно, машинно-тракторний парк підприємства. «Зараз в селі проживає 960 осіб, – розповідає Юрій Васильович Ткач,  – а ще стільки ж виїхало, бо жити тут було неможливо, постійні обстріли. Зараз намагаємось хоч щось відновити, хоча все розтрощене, а на техніку дивитися боляче».

Розповідають механізатори і про те, що загалом в селі загинуло п’ятеро осіб. А ще дільничного офіцера поліції російські окупанти вбили та розстріляли в спину молодика років 20-22. Коли забирали тіло, то у вухах чоловіка були навушники. Можливо, не чув, коли його зупиняли на блокпосту.

А ще показують порожні ангари, де було повно техніки, а зараз пустка і через побиті скалками снарядів дахи видно небо.

Залишки ангарів, де стояла с/г техніка. Фото І. Воронкіної

Далі Лозовеньки і ще одна база підприємства. Тут повно техніки, але вона зламана і пошкоджена.

Сутеніє. Віє холодний вітер, закручуючи вихором листя між спущеними скатами комбайнів та піднімаючи їх над високими оббризкувачами відомих світових фірм. Сумно. Лячно. Сонце, прощаючись з черговим днем, зафарбовує горизонт кривавим кольором.

Невже немає сили, щоб вигнати путінських прихвостнів з нашої землі??

Їдемо додому. Мовчимо. Немає зустрічного транспорту, лише троє чоловіків у темному одязі з наплічниками кудись прямують. Хто вони???

Треба переїжджати міст, який було підірвано…. А там, як комахи працюють люди, гуде техніка і вже зведено частину нового дерев’яного мосту. Ще далі дорожники у світлі фар потужної техніки латають дорогу, поспішаючи завершити ділянку до повної темряви, а серед них виділяється кремезний негр, який самовіддано загортає асфальт.

Та звичайно є сила. І можливості. І віра. І любов! Якщо дав Бог українцям таке випробування, значить воно нам під силу. Спіткнувся путін об українців, спіткнувся.

 Ірина ВОРОНКІНА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *