П’ятниця, 27 Січня, 2023
Головна > ГАЗЕТА > БЕСIДИ,ІНТЕРВ'Ю > Незламні жінки Харківщини. Людмила Дьячищенко з Нової Гусарівки

Незламні жінки Харківщини. Людмила Дьячищенко з Нової Гусарівки

Рашисти допитували жінку чотири рази, звинувачуючи в тому, що вона коригує вогонь та переховує українських військових –  Людмила Дьячищенко вистояла і продовжує працювати, наближаючи день перемоги над російською ордою.

Щасливе життя до війни. Фото з особистого архіву Л. Дьячищенко

Балаклійщина після деокупації не милує погляд, бо очам відкриваються  картини, написані пензлем оскаженілого звіра в агонії. Дванадцять гектарів, які займає територія сільськогосподарського підприємства ТОВ АПК «Донець» знаходяться серед мальовничих полів. Будівлі тут добротні, великі та міцні. Територія доглянута. Контора, їдальня, нові ангари з зерном, силосні ями, величезна кількість сільськогосподарської техніки, адже щороку дбайливі господарі оновлювало машинно-тракторний парк, – все до ладу, все для людей. БУЛО…

Після перебування тут рашиків (так називають місцеві жителі окупантів) скрізь руїни, міни, нариті землянки та оборонні споруди – пустка, де серед залишків будівель гуляє вітер, роздмухуючи дим, бринькаючи на скручених листах заліза, завиваючи в порваних дротах та ганяючи листя і папірці з документів по розтрощених кімнатах контори.

Саме тут я познайомилась з двома жінками – Валентиною та Людмилою. Вони намагалися хоч якось навести лад у знівечених кабінетах та коридорах контори. Показуючи розбиті меблі в кухні та кабінетах, залишки пайків солдатів росармії та їхні речі, вказуючи на цукерки, засипані в спеціальні ваги в лабораторії, де визначалась якість зерна, жінки кажуть: «Ми вже не плачемо, не реагуємо, просто вимітаємо, миємо, затикаємо дірки, де це можливо. Живі ми, наші діти – вже добре. Вигнали рашиків – зовсім чудово. Біди наробили окупанти – якось справимось». Зав’язується розмова, і на запитання, як вони самі пережили окупацію, Валентина відповідає: «Та вдома ми були. Нікуди не виїжджали. Я в Балаклії, а ось Людмилі  дісталось, бо вона з Нової Гусарівки».

Нова Гусарівка

Село Нова Гусарівка розташоване неподалік від Балаклії. Воно розкинулось на пагорбі, то звідти відкривається мальовничий краєвид на інші населені пункти. Через своє географічне розташування село є зручним і для воєнних дій. Заснований цей населений пункт ще у 1824 році  і називався раніше Хрести, а потім Червона Гусарівка. Історично так склалося, що село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР в 1932–1933 роках. А у 2022 році Нова Гусарівка опинилася на лінії розмежування і на початку  березня вже була окупована армією рф.

Довоєнне життя в селі було безбідним та комфортним, бо всього за 13 кілометрів розкинулось велике місто Балаклія, а це робочі місця.

Нова Гусарівка до повномасштабного вторгнення. Фото Л. Дьячищенко

Людмила Дьячищенко, яка з 2010 року  працює землевпорядницею у ТОВ АПК «Донець», розповіла, що в селі були всі комунікації: вода, газ, світло. Люди мали роботу та земельні паї,  утримували великі підсобні господарства, мали плодові сади та багаті виноградники.

Життя до війни. «Мої сини – моя гордість».

Сама Людмила народилась в Балаклії, а пізніше батьки переїхали до Нової Гусарівки. В цьому селі вся доля жінки. Тут вона виросла, вийшла заміж, народила трьох синів, поховала чоловіка і живе й нині, виглядаючи онуків.

«Мої сини – моя гордість, – каже Людмила Дьячищенко. – Старший Максим живе у Харкові, середній Олексій – в Балаклії, молодший Юрій підписав у 2020 році контракт і служив в зоні ООС, а зараз захищає Україну в лавах ЗСУ. Є у мене й чудові онуки – Кирил та Катерина. Я мала високооплачувану цікаву роботу, утримувала велике підсобне господарство. У мене безліч друзів та родичів, красивий будинок, який я обожнюю. Все було сплановано і передбачувано до 24 лютого 2022 року. А цей день став лінією розмежування в долях багатьох людей».

В окупації

Коли почалися бої за Балаклію, син Людмили Олексій з сім’єю та друзями переїхали до батьківської оселі в Новій Гусарівці. Село, розташоване на пагорбі, не оминали обстріли, то своїх гостей Людмила розмістила в підвалі, де і безпечніше, і спокійніше. А сама поралася біля господарства, бо утримувала двох великих биків та п’ятнадцятьох свиней, і спостерігала за тим, що відбувається навколо. 

Другого березня зайшла в Нову Гусарівку ворожа артилерія. Розмістили гармати біля будинків, зайнявши зручну позицію, і стріляли. А потім враз відступили, і в село на одну ніч зайшли українські війська, але зранку їх вивели і Нова Гусарівка тепер вже на довгих сім місяців опинилася в окупації.

Людмила розповідає: «Стріляли всі: і по нас, і від нас. Електроенергію вимкнули 4 березня. Воду ми набирали в перервах між обстрілами, десь з 4 і до  9 ранку, а потім з 20 до 21. Але її не вистачало. Окупанти, а в нас у різний час стояли і калінінградці, і буряти, і чеченці, і днр-івці, під’їжджали до колодязів з великим цистернами і вибирали воду вщент. А ми вже відрами черпали ту каламуть, що залишалася. Про хліб люди на цей період взагалі забули, то в кого було борошно – смажили коржики. Їсти готували у дворах: хто на мангалах, хто просто на багатті. Свиней та биків я роздала людям: кому живцем, а декому вже м’ясом. Одного бика вбило снарядом, то його собакам віддала, їх теж годувати треба було».

Не було спокою місцевим жителям ні вдень, ні вночі. Російські військові приходили в кожен дім з допитами та обшуками. Зв’язку у місцевих жителів не було. Що відбувається насправді – не знали, але віри не втрачали, незважаючи на запевнення ворогів про те, що Київ днями буде їхнім, що війська рф ось-ось захоплять Харків та Миколаїв…

Людмила згадує: «Всі потуги окупантів збити нас з пантелику та їхнє недолуге пропагування викликали внутрішній сміх. Хлопці, що ви нам розказуєте? Ми чудово знаємо, де ваші, а де наші! Рашики несли таке, що на голову не налазило. На місто Балаклію казали «село Балаклава», а село Байрак, де всього десять хат, називали «городок Баракі». Ми слухали. Мовчали. Намагались всіма правдами і неправдами вловити хвилі українського радіо, і нам це іноді вдавалося».

Хто міг, той із села виїхав відразу, дехто – пізніше, коли ще були зелені коридори. Востаннє випускали людей 16 березня, тоді трьома автівками встигли залишити село і гості Дьячищенко. «І мене звали, але на кого я б покинула свій дім, вівчарку Белу та господарство? – каже жінка. – Не думала тоді, що потраплю в таке пекло. Вірила, що ось-ось наші зайдуть і виб’ють руську наволоч. Але глибоко помилялася, бо вже незабаром потрапила на допити».

Допити

В Нову Гусарівку рашисти завели багато військ 27 березня. І вже через три дні до будинку землевпорядниці Людмили попрямували окупанти, бо «добрі» люди повідомили, що син її не тільки служив в ООС, а й зараз знаходиться в лавах Збройних сил України.

Жінка зі сльозами згадує: «Прийшли до мене додому, а я в зятя на той час була. Направили військових до нього. Вийшов чоловік з будинку, а рашики про мене розпитують. Я причаїлася в дальній кімнаті ні жива, ні мертва. Зять сказав, що не знає, де я знаходжусь. Військові пішли, рідні запропонували мені прихисток, але я категорично відмовилась і… попленталася до їхньої комендатури. Страшно було, але підставляти дорогих мені людей не хотілося. В комендатурі мене почали розпитувати за синів: де вони? чим займаються? А потім відпустили, заборонивши виїжджати за межі села».

На другий день  прийшли до будинку Дьячищенко військові з автоматами, оточили подвір’я, жінку в хату завели. Доки старший розмовляв з Людмилою, інші перевертали все, що тільки могли. Змахуючи сльози, Людмила розповідає: «Допит військовий проводив аж надто російською мовою з акцентом, то, думаю, то були калінінградці. Знову запитував: де сини? чим займаюсь я?

Рашики перетрясли не тільки будинок, а й горище та підвал. Звичайно, помітили речі людей, які перебували разом з сином і його сім’єю. То звинуватили мене у тому, що партизанів та українських військових переховую. А ще рушницю покійного чоловіка Олександра знайшли, набої до неї. Все шукали військову форму сина Юрія. Натрапили на його старі берці та ще тактичні перчатки…

І так потому повелося, що кожного дня протягом тижня десь з 9 до 14 години мій двір оточували і проводили обшуки. А ще морально давили, знаходячи будь-які причини. Я й хату вже перестала зачиняти. Відчувала злість та безпорадність. 

Але найстрашнішим стало те, що земляки від мене відвернулись. Я нічого не розуміла і запитувала себе: за що вони зі мною так? Вже після окупації люди вибачались і пояснювали, що просто боялись військових та їхнього покарання. Я вибачила, але все одно не розумію такої поведінки. Я була одна-однісінька, щодня до мене приходили карателі, могли й розстріляти, а ті, кого знаю все життя, навіть не цікавилися, чи я ще серед живих (і знову змахує сльози)».

Людмила працювала землевпорядницею і мала на руках карти полів з відмітками, то окупанти вирішили, що вона ще й вогонь українських військ коригує. Жінка пояснює: «Знайшли у мене карти розпайовки, кадастрові номери і координати, а тут наші артилеристи якраз вщент розбили їдальню окупантів. Вбило там осіб 20, а потім поцілили в склад зі зброєю. Ось рашики і вирішили, що то я вогонь координую.  А у мене в телефоні ще й геолокація стоїть на всі поля, а вимкнути її не виходить. Що робити? В літній кухні у гіпсокартоні була дірочка, вирізана під лічильник, то я в неї телефон і вкинула. Вже після звільнення ледве дістала, бо в ньому вся моя робота».

Згадуючи місяці окупації, Людмила Дьячищенко каже, що серед окупантів різні люди були, але всіх вона ненавиділа. Втім, найжорстокіші – чеченці та днр-івці. «Буряти маленькі, косоокі, метр в кепці, два в стрибку. Їх ми не боялися, бо якісь замурзані і голодні. Все ходили по вулицях та варення просили. А ось, коли чеченці зайшли, довелось мені переховуватися в ямі у сусідському сараї,  бо вони допитували людей, розшукуючи атошників та їхніх рідних. Впевнена була, що ці мене вб’ють. Два тижні не вилазила з того сараю і, мабуть, тому ще й досі жива. На сусідському обійсті, де жив Дмитро Гончаров, багато господарських будівель. Він виїхав з села, а окупанти, на моє щастя, в його оселю не поселилися, то прихисток в ямі у одному з сараїв знайшла собі я», – розповідає Людмила і додає: «За час окупації я схудла на 30 кілограмів. Їсти не хотілося. Нерви здавали, бо син на зв’язок не виходив. Та й страшно було».

Протягом трьох місяців, незважаючи на небезпеку, яка висіла на Дьячищенко як дамоклів меч, Людмила допомагала кумі Валентині Лопатюк переховувати її сина Станіслава. Він теж у свій час служив у зоні АТО і не встиг виїхати з села до його повної окупації. У молодого чоловіка здали нерви і Станіслав сам пішов до комендатури. «Три тижні тримали хлопця нелюди, катували, били сильно, намагаючись дізнатися невідомо що, а потім відпустили. Мабуть, просто пощастило йому. А до мене 19 липня прийшли з допитами ще й днр-івці», – здригаючись, розповідає мужня жінка.

Швидше за все, саме тоді окупанти й вирішили подальшу долю Людмили Дьячищенко.

Втеча на волю

Через декілька днів до Людмили забігла подруга, яка почула розмову про те, що героїню цієї розповіді збираються забирати спочатку до комендатури, а потім переправляти до Бєлгородської тюрми.

Треба було тікати. Виїхати з села допомогли знайомі. На збори було всього 20 хвилин. А потім шлях у невідомість і постійний страх, що викриють, що зупинять, що знову повернуть… 26 липня жінка змогла виїхати з Нової Гусарівки до Балаклії, а потім польовими дорогами її переправили в Печеніги.

Визволення

Сьомого вересня Перша окрема бригада спеціального призначення ім. Івана Богуна зняла з флагштока у селі Нова Гусарівка Балаклійської міської громади червоний прапор російських окупантів. Стрімко тікаючи з села, росіяни залишили свої документи, списки окупантів і детальні записи, що допоможе з часом ідентифікувати всіх окупантів. Про це повідомив Стратком ЗСУ:  «Російські військові з в/ч 06414 (7-й ОМСП, ППД – Калінінград) настільки швидко тікали з с.Нова Гусарівка Ізюмського району Харківської області, що полишали всі свої книги та списки особового складу, детальні записи, документи й записники, та навіть фото своїх близьких у блокнотах. Завдяки цим книгам обліку кожний рашист буде знайдений і не уникне правосуддя», – наголосили українські військові.

Бійці ЗСУ знімають прапор окупантів. Фото Л. Дьячищенко
Нову Гусарівку звільнено. Фото з мережі інтернет

Людмила Дьячищенко повернулася додому 12 вересня. «Так мені додому хотілося, що не передати словами. Приїхала. Нова Гусарівка розбомблена,- каже жінка. – Дві хати взагалі вщент зруйновано, є такі, що не підлягають ремонту. Дахи розбиті, другі поверхи знесено ракетами. Однак, місцеві жителі повертаються додому. Дехто залишається, підремонтувавши оселю. Але більшість, відвідавши село, повертаються зимувати туди, де знайшли прихисток, бо на відновлення житла і кошти, і час потрібні.. В моєму дворі та в будинку все перевернуто. Слава Богу, рашики мало що забрали. Наводжу лад, вийшла на роботу. Нічого. Вистоїмо. Головне, що окупантів немає та сини мої з сім’ями живі».

Наостанок жінка, витираючи сльози, каже: «Натерпілись ми, і вся Україна терпить цю наругу від ворогів. Час іде. Життя повертається на Балаклійщину. Але я продовжую боюся тиші. Так, саме тиші. Під час окупації під канонаду та вибухи  ми засинали і прокидались, а ось коли все різко затихало, то потім ще страшніші обстріли починались. Сусіди кажуть, що за два дні перед звільненням сильні бої були, а потім затихло все. То спочатку і не зрозуміли,  що Нова Гусарівка знову вільна. Розбита, скалічена, але вільна! Значить, і вся Україна незабаром скине з себе всі ланцюги російського «міра»».

Ірина ВОРОНКІНА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *