П’ятниця, 9 Грудня, 2022
Головна > ВІЙНА > ЗАЛИШАЙСЯ ЖИВИМ > Зібрала речі за 20 хвилин: війна змусила жительку Харківщини двічі покинути домівку

Зібрала речі за 20 хвилин: війна змусила жительку Харківщини двічі покинути домівку

Жителька Куп’янського району Харківської області Юлія виїхала з деокупованого села Пристін наприкінці вересня. Жінка вже вдруге рятується від війни та починає життя спочатку: на Куп’янщину вона переїхала з Луганщини.

Весь період окупації Куп’янського району Юля з молодшим сином залишалася в селі Пристін, куди ще в січні 2015 року родина переселилася з міста Артемівськ Перевальського району Луганської області.

– Це добре, що село невелике і розташоване на пагорбі. Російські військові побоялися в нас зупинятися, інакше вони були б як на долоні, – говорить Юлія.

Однак незвані гості все ж приїжджали до села, придивлялися, як би заселитися в місцевій школі, в якій ще два роки тому Юлія працювала директором. Двір дозволяв розмістити техніку, однак місцевість їм не підійшла. Тож період окупації Куп’янщини селяни пережили більш-менш спокійно.

– Лютувати ворог розпочав, коли стали наступати ЗСУ на початку вересня, – згадує жінка.

Після відключення електроенергії в селі зникло водопостачання. По воду доводилось ходити до криниці у бік річки. Українські військові попередили, що одна з криниць замінована. А коли Юля із сином пішли по воду до іншої криниці, то потрапили під обстріл.

– Ми впали в траву, а над нами літали, вибухали і сипалися касетні бомби. Я згадувала поради військових, що якщо чуєш свист, то снаряд пролітає мимо, і тільки молилася, – з жахом розповідає Юлія.

З молитвами жінка пережила і обстріли сільських вулиць. Говорить, що ховалися в гаражі, здавалось, що там безпечніше, ніж у будинку. Згадує, що натерпілася жахів, коли дізналася, як снаряд прилетів у будинок, де жила родина, як поранило чоловіка, працівника колишньої сільради, який увесь період окупації наводив порядок у селі та допомагав людям.

Не змирилась з окупацією та виїхала з Артемівська

У жовтні 2014 року чоловік Юлії в Артемівську Луганської області, де вони тоді жили родиною, підірвався на розтяжці. Залишившись сама з двома неповнолітніми синами, жінка не змогла прийняти окупацію міста і жити в так званій «лнр». Їй довелось покинути роботу вчителем, облаштовану квартиру і повертатись туди, де вона жила ще маленькою дівчинкою – на Куп’янщину. На Луганщині ж залишалися її батько і брат.

– Будинок у селі Куп’янського району ми купували ще разом з чоловіком, мріяли про дачу, – згадує Юля і розповідає, що з Пристіном її пов’язують теплі дитячі спогади та щасливе життя з батьками.

З татом і мамою дівчинка жила на Куп’янщині з 1989-го по 1998 рік. На той час у Пристіні було агропідприємство, яке займалося овочівництвом. Мама Юлі працювала в парниках, а тато в бригаді, що займалася поливом рослин. Занепад сільського господарства змусив родину виїхати на Луганщину, тож школу Юлія закінчувала у 2001 році вже в Артемівську. Далі навчання в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка, улюблена професія, щаслива молода родина і війна.

40 хвилин на евакуацію

Вирішальною краплею для евакуації з Пристіну стала поїздка до самого Куп’янська. Разом з подругою Юлія поїхала до Куп’янського ліцею № 5, куди після закриття Пристінської школи влаштувалася працювати вчителькою і де донедавна навчався її син.

– Я не могла знайти вдома документи сина, подумала, що вони в школі. Документи, звичайно ж, ми не знайшли, бо в школі був повний безлад після обстрілів, – розповідає жінка. – Поїздка до міста мене взагалі шокувала. Повністю розбитий центр, обірвані електромережі і всюди вибухи.

Повертаючись з Куп’янська, на в’їзді до Пристіну подруги побачили волонтерів і колишнього старосту села, який сказав, що в них є 40 хвилин для евакуації.

– Я вже не роздумувала, миттєво забрала валізу та сина і ладна була їхати світ за очі, аби не бачити і не чути жахів, які відбувалися навколо, – з болем згадує співрозмовниця. – Встигла тільки забігти до сусідки, попередити, що від’їжджаю, бо в дворі залишалися собака і вісім котів. 

Про складнощі з отриманням статусу ВПО і безробітної

Дорогу до Харкова жінка пам’ятає погано, говорить, що машини їхали з невеликою відстанню одна від одної якимись сільськими дорогами. Тоді склалося враження, що втратився відлік часу.

– До обласного центру дісталися вже близько 20-ї вечора, було темно. Нас усіх розселили по кімнатах у студентському гуртожитку. Організували для нас вечерю. Та ніч була безсонною, сльози не давали зімкнути очей, – згадує першу ніч у гуртожитку Юлія. Отримавши доступ до Інтернету, жінка відписалася всім друзям і родичам, з якими більш ніж пів року не мала зв’язку.

Розповідає, що і ранок не приніс полегшення. За вікном відкрився пейзаж зруйнованих будинків поряд, пошкоджені вибухами снарядів заправка та перехрестя.

Через це Юля досі так і не змогла відповісти на запитання коменданта гуртожитку: «Що родина планує робити?». З одного боку, лякають нічні обстріли міста, а з іншого – не знає, як діяти, коли її статус не сприймають державні реєстри.

– Спробувала через «ДІЮ» отримати статус переселенця, отримала відмову з приміткою «Ви вже є ВПО». Але з моменту окупації Куп’янського району державні виплати по ВПО припинились і не відновлювались, – бідкається співрозмовниця.

Схожа ситуація і зі статусом безробітної. Фактично жінку звільнили з роботи ще в червні 2022 року, про що є відмітка з печаткою в трудовій книжці. Однак, скоріш за все, через відсутність Інтернету Куп’янський відділ освіти не подав електронну звітність про звільнених працівників. Тому звернення в Центр зайнятості є безрезультатним. У державному реєстрі Юлія має статус працевлаштованої особи.

– З побутовими умовами на новому місці все добре. Облаштовані кімнати, створені умови для приготування їжі та прання. Від волонтерів ми отримали постільні комплекти, подушки та ковдри. Багато речей приносять харків’яни – одяг, взуття, іграшки для малечі, закрутки. Комендант збирає потребу людей в овочах та фруктах, які оперативно нам завозять. Майже щодня нам привозять пакунки хліба, харчів, напівфабрикатів. Окремо на кожного члена родини видали набори побутової хімії та гігієни. Так і живемо, однією пристінською родиною. Вночі ховаємось у коридорах, дотримуючись правила двох стін, а вдень морально підтримуємо одне одного, – говорить співрозмовниця.

Юля зізнається, що тільки спілкування із земляками та друзями рятує від розпачу. Сусідка-землячка Світлана в Куп’янську працювала сімейною медсестрою. Вона з мамою живуть з Юлією в одній кімнаті. Разом і допомагають волонтерам – сортують за категоріями гуманітарну допомогу ліками.

На запитання, чи планує повертатися в Пристін, жінка відповідає, що переживає тільки за котів та собаку, а ще за квіти, які з любов’ю висаджувала в кімнатні горщики. Говорить, що її не хвилює відсутність води та пічне опалення, а от щодо роботи, то дуже сумнівається, що зможе її взагалі знайти. До війни місцева влада закривала школи в селах через нерентабельність. Тепер бойові дії сильно зруйнували і міські школи.

Автор: Діана Промська

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *