П’ятниця, 29 Березня, 2024
Головна > ГАЗЕТА > БЕСIДИ,ІНТЕРВ'Ю > Що відбувається в темряві

Що відбувається в темряві

Ма, маааам, ну коли вже ввімкнуть світло, – скиглить над вухом п’ятирічний Сашко, – ну маааам.

А Настя не може знайти в собі сили навіть відповісти сину, який залишився єдиним тоненьким ланцюжком, що з’єднує  її з життям взагалі. Що робити далі? Що буде далі? – повзуть думки в голові серед хаотично спливаючих картинок.

….Сергій сміється і лоскоче її, намагаючись за ногу стягнути з ліжка. А вона не хоче виринати з теплої та затишної темряви заплющених очей.

… Так зручно її маленькій руці у його великій долоні – це відчуття з нею завжди.

… Салон тату, на сусідніх лежаках їй і Сергію набивають на плечі татуювання. Подвійне, бо кохання навік…

…Перейми. Боляче, а ще трішки смішно, бо чоловік разом з нею кривиться і, здається, йому теж болить…

… Голос в телефоні: вам треба приїхати на упізнання тіла чоловіка. Темрява. Страшно.

… Маленький клубочок на руках – Санько з дивовижними неземними блакитними очима, як у батька,  і неймовірне щастя, яке обхопило великими руками Сергія і крутить, крутить… до темряви в очах, але вона лагідна і заспокійлива. Бо чоловік підхопить. І врятує. І завжди буде поруч..

…Тату на плечі знівеченого тіла…Немає ноги. Не впізнати обличчя.  Рятувальна темрява поглинає…

Вона й зараз рятувальна. Їхній маленький Санька не бачить маминих очей, в яких плаває невимовний біль, і це дуже добре. Погано лише, що він все ще чекає на татка і, вдивляючись в блакитні  оченята сина, Настя читає там Сергієве «Насть, треба жити. Все буде добре!»

Темно, але зараз то й добре. Настя ловить себе на думці, що в темряві їй легше.

Чи були ми щасливі? ТАК!

Насті було 19 , Сергію – 21. Вони познайомилися випадково, на вулиці в рідному Ізюмі. Кохання відразу взяло в полон обох, мабуть, Купідон пролітав поруч.. Тендітна Настя втонула в блакитному сяйві його спокійного погляду, а Сергій заблукав у її густому волоссі, тихому голосі.  Хлопцю  так хотілося обійняти цю рвучку дівчинку і ніколи від себе не відпускати. Та він так і зробив, взявши її за руку. В той перший день знайомства і…назавжди.

Зустрічалися недовго, але то було яскраво, ніжно і тепло, а ще сонячно – в будь-яку погоду і в будь-який час доби. Настя обожнювала, коли Сергій кружляв її. Вона заплющувала очі, поринала в темряву і віддавалася тому відчуттю повного щастя.

 Батьки молодят якось відразу нормально сприйняли те, що діти одружаться. Весілля вирішили не робити. Розписалися і пішли гуляти по Ізюму, традиційно тримаючись за руки. А потім спонтанно забігли в тату-салон на Соборній  і зробили парне татуювання на плечах, адже кохання назавжди.

Настя завагітніла. Знала, що чекає на дитину, а Сергію сказала лише тоді, коли він жартома стягував її з ліжка, а їй так не хотілося виринати з темряви солодкого сну. Тоді й буркнула: «Я вагітна, а ти мені спати не даєш». І, не встигши відкрити очі, так в солодкій темряві і потрапила під лавину його ніжності та любові.

…Санька народився здоровим бутузиком. Його принесли Насті для годування, а вона дивилася на маленький клубочок щастя і, примруживши очі від невідомого відчуття материнства, посміхалася, бо згадувала, як під час її переймів болів живіт і в Сергія…

ВІЙНА. Зруйновані мрії

Коли Саньці виповнилося три роки, якраз в той самий день – 15 червня 2020 року загинув на сході України старший брат Сергія. Тоді неспокійна темрява підкралася впритул. 16 червня Сергій пішов до військового комісаріату і підписав контракт.

  • Насть, я тебе дуже кохаю.
  • І я тебе.
  • Насть, я контракт підписав. Поїду туди, де брат служив. Так треба. Ти розумієш?
  • ….Розумію. Але як я без тебе? Як ми з Санькою без тебе?
  • Чому без мене? Я везунчик: у мене дружина красуня, син -розумничок. Все буде добре. Чекатимеш?..

Вона чекала. Син ріс. Батьки допомагали. Сергій приїжджав у відпустки. Настя засовувала свою руку в його долоні, закривала очі і поринала в спокійну темряву. Вона любила її тоді, коли Сергій був поруч.

  • Серьож, а Саша братика хоче або сестричку.
  • Як добре, я теж хочу донечку. Народимо?
  • Хіба що, коли контракт закінчиться.
  • Настюшка, так вже 25 лютого 2022 року буду вільним, як птах. Якщо доньку народиш, точно вже за автомат не візьмусь. Навоювався.

Сергій щодня телефонував. Вони мріяли про мабутнє. Про те, що донечку назвуть Анею, щоб у їхнього Саньки була сестричка Анька. Сміялися.

В душі Настя відчувала, що темрява, в яку вона любила пірнати, згадуючи та мріючи, з початком нового 2022 року стає густішою і зовсім неспокійною. «Та може то гормональне», – гнала від себе думки, бо знала, що вже є в ній паросток нового життя. Сергію не казала чомусь.. тягнула.. Хотілося повідомити, дивлячись  в рідні очі, щоб знову пірнути у вир його всепоглинаючої ніжності та любові.

24 лютого – ВІЙНА.

25 лютого – РОЗПАЧ.

26 лютого -ТИША В ТЕЛЕФОНІ.

27 лютого – в п’ятиповерхівку на вулиці капітана Орлова, де жили батьки Сергія,  влучив снаряд. Вони загинули.

28 лютого – авіабомба прилетіла в будинок, де жили батьки Насті. На місці їхнього під’їзду залишилася лише вирва.

1 березня – ДЗВІНОК.

  • Сергію, батьків немає. Нікого. Всі мертві. Всі. Немає навіть тіл, – кричала в слухавку, притискаючи до грудей переляканого Санька, який великим блакитними очима зазирав в душу, що горіла від болю пекельним вогнем. Де ти??? У відповідь: «Насть, бережи сина. Я тебе кохаю. Дуже». І ВСЕ.

Потім підвал. Темрява. Липка. Страшна.

Евакуація. Всі пішли на автобуси, кудись їхали і Настя з ними. Здавалося, то сон, то жахіття, то якесь кіно і взагалі не про неї. Настя тулила до себе сина в потязі, забитому вщерть такими ж, як і вони, переселенцями. А коли він, наплакавшись, засинав, гладила свій живіт, закривала очі, поринала в темряву і думки хаотично спливали картинками.

…Її рука в його долоні… блакитні очі Саньки або Сергія.. уявний поштовх в животі – донечка.. вирви замість будинків батьків…плач, крики людей, вибухи, страх…усміхнена мама, турботливий батько… смачний торт свекрухи і запах фарби, якою свекор пофарбував двері на балкон…

Що відбувається в темряві

Залишивши Саньку в Тернополі у тітки, Настя кинулася шукати чоловіка. Люди підказали, куди треба звертатися.. Писала…Їздила…Молила…Просила скрізь.. А в животі почулося стукання нового життя.. Все буде добре, – постійно повторювала собі. Все буде добре!

Щоночі, закриваючи очі і поринаючи в темряву, в якій хотілося забутися, Настя подумки кричала: Сергію, де ти? Як я без тебе?

Саші виповнилося п’ять років. Спекли торт, покликали друзів. Вже нових, тернопільських.

-Мам, а чому тато не телефонує? Він теж на небі, як зірочка, як бабусі з дідусями?

-Що ти, синку, тато живий. Він тебе любить, просто захищає нас з тобою. Ти вір, синку, все добре буде!

Вірила і сама, молилася, ікони  скуповувала, по храмах ходила.

 А потім виклик з військовго комісаріату. Треба їхати в Дніпро на упізнання тіла…Як туди добралася? Щось їй казали. Вели коридорами…

 Знівечене обличчя, немає ноги.. і татуювання… на плечі, адже кохання назавжди…

Солодка так довго очікувана темрява огорнула свідомість. Падаючи, Настя  лише відчула щось гаряче, що потекло по нозі.

Прийшла до тями в лікарні. Озирнулася. Приклала руку до живота…І душа рвонула криком на всю палату: що з моєю дитиною??? І затихла, бо все зрозуміла…Розчавила пересохлі вуста  тремтячими руками, скорчилася і…будь ласка, будь ласка, будь ласка, Господи.. в темряву.. в темряву…

Треба жити

Ізюм зруйновано, туди повернення нема, бо немає навіть могил. Сергія поховала в Дніпрі на цвинтарі для військових. Лягла на могилу, заплющила очі і… неймовірне щастя, яке обхопило великими руками Сергія, закрутило, закрутило …

Скільки лежала – хто його знає. Підвелася, витерла сухе змарніле і враз постаріле обличчя. Треба в Тернопіль. Там Санька..

Тітка прихистила племінницю. Жила сама, то для неї Настя з сином тільки в радість. Ось тільки світло почали вимикати часто. Але хіба ж то біда. Он у людей горе. Як там Настя? -подумала жінка, заглянула  у кімнату, присвітивши ліхтариком.. Лежить, бідолашна, а малий біля неї, допитується, коли світло ввімкнуть.  Забрала онука, почала з ним гратися.

Наступного дня Настя зустріла жінку, яка разом з подругами організувала волонтерський центр по збору необхідних речей переселенцям та військовим. Почала жінка там працювати, добре, що тітка за Сашою наглядає, то час є. А коли вимикають світло, Настя під ліхтариком в’яже шкарпетки. Темрява стала вже не такою страшною.

Нитка за ниткою, мерехтіння спиць, вир думок, спогадів, запитань. «Що робити далі? Що буде далі?” – думає Настя.

І сама собі відповідає: “А далі все буде, як буде. Он у Тані теж чоловік загинув, а тьотя Оля двох синів не дочекалася, Марина  з трьома дітьми сама залишилася.  І живуть же. А в мене є син, з блакитними очима, як у тата, у мене є спогади, у мене є темрява. В ній відбувається різне, бо й вона різного кольору і смаку».

Автор: Ірина ВОРОНКІНА

фото з соціальних мереж

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *