Квітень. Скоро Великдень. Люди, які живуть в місцях, де не чути вибухів і канонади, де не треба ховатися від гулу літаків, метушаться, готуючись до свята. Відганяючи думки про війну, все менше переглядають стрічку новин, бо вона переповнена болем і сльозами, адже щодня гинуть найкращі сини та доньки України. Все більше діляться позитивними картинками, закриваючи очі на воєнне сьогодення.
Життя берез своє, лінія фронту відсувається на схід, а люди – ті, у кого вдома батько, і чоловік, і син, і донька, забувають про те, що підлі московити не полишають спроб виконати наказ амбітного карлика путіна і захопити те, що ніколи не належало росії…
Ось до редакції завітала волонтерка, зав’язалася невесела розмова про те, що все менше людей допомагають тим, хто цього найбільше потребує, все менші суми перераховуються на потреби армії, все менше чується співчутливих та підтримуючих слів внутрішньо переміщеним особам, які залишилися взагалі без засобів існування, бо їхні оселі вщент розбиті ворогом.
Хоча саме зараз допомога кожного ще більш важлива, ще більш потрібна і вагома для захисників, які стоять на варті тихих ранків; для сімей, які залишилися без дому; для вдів, чиє кохання забрала війна; для матерів, серце яких розбила загибель дітей…
Сьогодні захотілося написати про зруйновану лютим ворогом Північну Салтівку в Харкові. Люди, які жили до повномасштабного вторгнення армії рф в цьому великому, красивому, комфортабельному спальному районі, ніколи не зможуть забути жахіть, які з собою принесла війна. Протягом воєнного року я вже неодноразово була в Харкові, хоча відтягувала цей момент якомога довше, адже це місто моєї юності і найкращих студентських років. Навіть зруйнований і спаплюжений Ізюм не так сколихнув емоції, як розбиті і спалені ракетами та снарядами багатоповерхівки Салтівки.
Словами не передати того, що бачать очі. Вражає тиша. Начебто весна ж, пташки співають, а тут тихо, бо…. могила…Вітер хитає яскраво пофарбовану дитячу гойдалку на ігровому майданчику, такі є в кожному дворі, оточеному багатоповерхівками. Підійшла. Сіла. Гойдаюсь. Вгору-вниз…Небо-земля… Вибиті вікна – обпалені полум’ям фасади, зруйновані під’їзди – дірки замість квартир, не вікон, ні – квартир. Дитячий садок – розстріляний, школа -розбомблена, квартири, де колись жили щасливі люди, – відсутні. І лише яскраві тренажерні та ігрові майданчики з острахом відтіняють розгул смерті та горя. З кожного розбитого вікна, вишкіреного залишками скла, визирає біль…
А ще ж спалені гаражі, а в них залишки кістяків автівок і тиха, дивно спокійна, розповідь харків’янина, який був нашим попутником. Він розповідає: «Та що згадувати? Самі бачите, що наробили рашисти. Я працюю в комунальному підприємстві, яке обслуговує теплові мережі. Треба було ремонтувати тепломережі, то іноді доводилося латати труби під обстрілами. А яке пекло тут було, видно й зараз. Он кран як зігнуло, бачите?… А на цьому місці відірвало голову нашій співробітниці. Жінка поверталася додому, а тут обстріл. Вона не встигла сховатися, то сталася така біда…
У цьому під’їзді був прильот, нічого не залишилося від квартир. Люди загинули, бо обстріл був рано-вранці… А жителям цього будинку пощастило, бо ракета не розірвалася. Її мнс-ники потім знешкоджували… Загалом, люди повиїжджали з цього району, але багато й залишалося. До речі, ми з сім’єю витримали цілих три тижні, а потім теж довелося переїхати до батьків.
Північна Салтівка до війни була престижним районом Харкова, то мати тут квартиру багато хто хотів би. А зараз… зараз життя поступово відновлюється, але в багатьох будинках неможливо жити. Хоча, у вцілілих квартирах, навіть без комунікацій, люди живуть, бо власний дім вселяє віру. А дехто, не витримавши психологічно, продає житло за низькими цінами, бо не може бачити щодня оці руйнації. У кожного все по-різному»….
Так, по-різному. І тим, хто сьогодні забуває про війну, готуючись до свят та купуючи нові меблі в квартири, ніколи не зрозуміти інших – тих, чиї найрідніші ніколи вже не повернуться додому; тих, чиє життя вже ніколи не буде щасливим, бо московити зруйнували їхні душі.
Нещодавно зайшли в редакцію дві вдови – красиві молоді жіночки, одна з яких на річницю загибелі чоловіка написала: «Я не вдова, я – дружина героя». В очах обох біль і спустошення, але вони живуть і допомагають живим, бо розуміють – якщо зараз не підтримаємо наших захисників, завтра – не буде України. ..
Можна наводити безліч прикладів того, як дивна «забудькуватість» деяких громадян призводить до втрачення людяності і національної гордості. А так не може бути, бо нам є ким і чим пишатися, бо наш відносний спокій і комфортний побут подаровані не просто так, а взамін чиємусь життю і перебуванню в окопах протягом тижнів і місяців.
НЕ МОЖНА ЗАБУВАТИ! НЕ МОЖНА СТОЯТИ ОСТОРОНЬ! Адже без нашої підтримки з тилу, важко захисникам на передовій, важко рідній землі, яку не цінують!
Ірина ВОРОНКІНА
