Люди і тварини – це прадавня і вічна історія. Мабуть, кожен з нас має свого домашнього улюбленця, за яким спостерігає і про якого турбується.
Повномасштабне вторгнення росіян цю прив’язаність не зруйнувало, а скріпило. Більше того, часто клички тваринкам стали давати зовсім не традиційні, як-то Барсик чи Мурчик, а пов’язані зі зброєю, яка знищує окупантів. То далі розповім свою історію про роль котів у житті нашої родини.
Міленіум
Почалося все 19 січня 2000 року. На день народження чоловіка сусідка принесла триколірне кошеня і сказала: «Я йому лапки над вогнем вашої печі помила, то тепер воно прив’язане до цього дому і буде захищати вашу родину».
Недовго роздумуючи вирішили назвати нового члена сім’ї Міленіум, бо ж вступили у нове тисячоліття.
Підростали діти, а разом з ними й кошеня, яке найбільше любило чоловіка. До слова, тоді він працював у міліції і вдома бував рідко. Якось так складалося, що іноді кошеня хворіло. Воно ставало кволим, влягалося і могло цілий день не їсти. Надвечір приїжджав чоловік, який в такі дні розповідав про якісь неприємності на роботі або ж проблеми зі здоров’ям. Коли ми спілкувалися, кішечка завжди сиділа на руках у свого господаря.
Одного ранку наш Міленіум …..народив п’ятьох чарівних дитинчат і офіційно був перейменований у Мільку.
Життя котилося далі, а випадки, коли хвороба Мільки співпадала з проблемами, почастішали. Втім, все завершувалося благополучно і ми не надавали цьому уваги.
Одного разу Міля зникла. Красива кішка просто пропала в одну мить. І тут почалося щось страшне: проблеми сунули хмарою, з сином ми потрапили в лікарню, з чоловіком почали виникати непорозуміння. Здавалось, в домі оселилися хвороби і смуток.
Так вже вийшло, що нашу кішку вкрали і тут же в селі тільки на іншій вулиці продали. Під час викриття шахраїв, які крали гусей у своїх же односельців, мій чоловік побачив Мільку, яка доволі непогано почувалася у нових господарів, і, звичайно, забрав додому. І почали проблеми від нас відступати, а кішка – худнути.
Ось тоді ми вперше й почали співставляти дні її занедужання та хвороби членів нашої сім’ї.
Варто зазначити, що мобільного зв’язку на той час ще не було, дороги до села, де ми жили, часто перемітало снігом так, що доїхати до нього було неможливо, але я, дивлячись на стан Мільки точно знала, що з моїм чоловіком все добре.
У 2005 році 25 травня у мене була операція. 24 я збирала речі в лікарню, і тут прибігла донька в сльозах: «Мам, Мілька помирає». Помчали рятувати, а вона ніяка. В очах вогник життя вже ледве жеврів.
Ну що ж, старенька вона вже , – подумала я тоді і залишила її помирати, бо в голові думки були про своє. Операція була нескладна, але діти ж вдома, господарство. Зранку заглянула до кішечки, а вона квола, квола лежить. Погладила та й поїхала… Під час операції моє серце перестало битися…Доки лікарі витягали мене з того світу, я стояла в темному коридорі рідної школи і дивилася у відкриті двері класу, де на всю стіну були великі вікна, а в них – небо молочного кольору…Небо мене кликало, і мені було так добре, як ніколи…
Прокинулась я від того, що на мою праву руку, яку міцно стискали, капало щось мокре….то були сльози коханого…
Перший дзвінок на мобільний був через декілька годин. Дівчина, яка жила в нас на квартирі, почувши мій голос, крізь сльози радісно повідомила: «Іро, Мілька жива, жива. Вже їсти почала. Все добре буде». І тоді я зрозуміла причину важкого захворювання нашого домашнього “барометра”.
З часом ми змінили місце проживання, а Мілю залишили новим господарям, бо ця кішка, як і казала сусідка, таки була «прив’язана» до двору.
Стєша
Скільки не приносила до нашої оселі донька кошенят, якось вони не приживалися. Діти виросли, почали навчатися у вузах. І от одного разу прибилося до нас сіреньке кошеня. Мале, облізле, некрасиве, з гучним вимогливим «НЯЯЯВ» – воно фактично влізло в наше життя, з часом перетворившись у симпатичну кішку Степаниду, до якої приклеїлось – Стєша.
Це була унікальна кішка і дуже розумна. Щодо захисту і барометру не знаю, бо тепер ми з чоловіком постійно були разом. А ось щодо душевної рівноваги, то тут Стєша була неперевершеною. Які б бурі не трясли нерви після робочого дня, варто було Степаниді всістися тобі на коліна, з яких вона разів зо три злітала, але вперто залазила знову, буря стихала, і наступав штиль.
Стєша не вирізнялася красою, але була дуже розумною і працьовитою кішкою. Мишей вона виловлювала майстерно, а іноді навіть приносила показати свою здобич нам, господарям. А ще вона була чудовою мамою і двічі на рік народжувала по троє кошенят. До слова, їх завжди розбирали добрі люди.
У 2022 році наша вже старенька Степанида розродилася двома кошенятками якраз на наступний день після приїзду моєї сестри з родиною із Ізюма ( https://www.nove.in.ua/2022/07/18/v-iziumi-zalyshylasia-nasha-dusha-sim-ia-pereselentsiv-mriie-pro-povernennia-dodomu/)
Ці люди бачили смерть і ледве втекли від неї, то Стєшині дітки стали для них своєрідним релаксом.
Кошенят назвали Байрактаром та Джавеліном. Вони підросли і їх теж взяли собі нові господарі, які просили саме хлопчиків.
Пройшов час і от я отримую такого листа від господарів грізного Байрактара: «Ваш-наш кіт Байрактар став вночі мамою чотирьох чудових кошенят))). Два тижні тому ми сміялися, що кіт, як і господар, – пузатий. Сміялися, допоки вночі чоловіку не прийшлося приймати пологи. Такий нежданчик. Ми і не підозрювали, що наш любимчик – дівчинка”.
Джавелін вже теж виріс і став татком.
А ось їхня мама Стєша, відчувши до себе надтурботливе ставлення від ізюмчан, які довгий час жили у нас, через три місяці розродилася знову і привела …п’ятеро кошенят.
Іриска
Чарівні клубочки були різного окрасу та характеру. А Степанида захворіла. Вона перестала їсти, часто «плакала» і ми не знали, як їй можна допомогти. Ветеринарний лікар сказав, що вона скоро помре від старості.
Не маючи зовсім сил, Стєша примудрялася годувати своїх дітей. А я, спостерігаючи за цією материнською самопожертвою, не тільки співчувала, а й боялася…боялася, бо у 2021 році мій чоловік сказав таку фразу: «Доки у нас Стєша, доти все буде добре. Вона захищає», а з 2 березня 2022 року він пішов захищати рідну землю.
Одного ранку кішки, від якої залишалася лише тінь, на місці не було. Не повернулася вона і наступного дня, і через тиждень теж…Кажуть, що коти, які люблять господарів, помирають за межами будинку. Швидше за все наша Степанида вже в своєму котячому раю.
Коли її кошенятка, які були дрібними, але досить самостійними, ще трішки підросли, ми їх повіддавали іншим господарям, а собі я залишила Іриску – неймовірно красиву і грайливу кішечку. Більш ручної і домашньої кішки, ніж ця пухнаста сіра красуня з лапками, на яких були біло-бежеві шкарпеточки, у нас не було та вже й не буде.
Вона відразу полюбила і свого господаря, який на одну добу вирвався з передової додому, і гладячи Іриску, яка, як і її мама, всідалася на коліна, сказав: «Дивне життя людське і у тварин теж по-різному буває. Немає Стєші, а її частинка ось під моєю рукою. Життя триває!» …
Ірина ВОРОНКІНА
