Іноді нам, дорослим, здається, що діти, зосереджуючи увагу на своїх девайсах, зовсім не розуміють, що відбувається в світі. В деяких родинах батьки просто намагаються не зачіпати тему війни в родині, щоб не злякати дитину. Але життя показує, що українські діти все розуміють, все знають і гостро реагують на події в Україні. Просто, байдужа, як нам здається, реакція – це захисний щит малечі…
У Добровіллі живе та працює родина Головашів. Мама Віта – медсестра у фельдшерсько-акушерському пункті, тато Сергій – заступник директора Добровільського ліцею, у сім’ї двоє дітей – 12-річна Даринка та 7-річний Михайлик. Сільське життя, робота, радість успіхам дітей, родинний відпочинок влітку – так було…до 24 лютого 2022 року.
«Про те, що почалося повномасштабне вторгнення, нам повідомив батько, – згадує Віта Сергіївна. – То був шок, бо ми не розуміли, що робити, як діяти. Життя перетворилося в суцільне очікування позитивних новин, а їх не було. Дітей намагалися відгородити від негативних емоцій, але хіба ж то можливо, коли вони щодня спостерігали за нами. З часом життя більш-менш устаткувалось, але ми помітили, що Даринка весь час слідкує за новинами. У вільний час гортає їх в телефоні і все частіше спілкується з подружкою Олесею із Харкова».
Дівчинка загалом росте допитливою, вміє співпереживати, але намагається не показувати своїх хвилювань, боячись травмувати батьків. Ось такі вони, сучасні діти. Ми хвилюємось за їхній емоційний стан, а вони – за наш! Нещодавно Дарина написала вірш про війну, який вразив її батьків, бо вони навіть не могли подумати, наскільки глибоко в серці їхньої дівчинки вкарбовано воєнне сьогодення.
САД МРІЙ
Немає саду, все.. нема.
Знесилена моя земля,
додому я не повернусь,
бо буду битись до кінця.
За Харків, Київ і Донецьк.
Загарбникам прийде кінець!
А як залишуся живим,
то відбудую я свій дім,
і сад новий я посаджу,
життя нове я розпочну…
Так думав далі б я про сад,
про дім, про власне майбуття,
та вибух вмить до тями повернув назад:
окоп, бліндаж і автомат…
Не відчуваю холоду, жалю…
Лиш тихе мамине «МОЛЮ!»
я чую скрізь і з цим живу…
Сьогодні буднів круговерть,
а завтра від ракет ворожих – смерть.
Чи виживу, зустрінусь, повернусь…
Не знаю… Але знов і знов
я поринаю в мрії сад,
де ожива моя земля,
де не стріля ворожий Град
й не треба чистить автомат…
Оксана ГРАЧ
