Серед внутрішньо переміщених осіб, яким завезено паливну деревину у Близнюківській громаді, багатодітна родина Магаляс. Історія цієї родини, яка приїхала до Близнюків з Херсонщини, важка, бо, як і всім ВПО, їм довелося залишити рідний дім, все надбане добро, а також дорогих рідних людей. Про те, яким є життя в окупації, як можна виїхати із Херсонщини в Україну та як жити зі статусом «внутрішньо переміщена особа», – розповідає журналістам «Нового життя» Євгенія Магаляс.
Мала Батьківщина – село Козачі Лагері
На території Херсонської області Олешківської тергромади є мальовниче село Козачі Лагері. Воно засноване близько 1785 року. Його першими поселенцями були кріпаки — втікачі з Правобережної України та колишні запорожці. Розташовано цей населений пункт на кам’янистому березі річки Конки, притоки Дніпра. Відстань до районного центру — 25 км, до найближчої залізничної станції Раденське на лінії Херсон-Джанкой — 18 км. Село має автобусне сполучення з Каховкою та Цюрупинськом, річкове — з Херсоном. Цій тергромаді підпорядковане і село Кринки. До початку повномасштабного вторгнення в селі проживало понад 1200 осіб, серед яких і багатодітна родина Євгенії Магаляс.
Жінка розповідає: «Я народилася і виросла в Козачих Лагерях. В цьому селі живуть всі мої рідні, тут народилися мої діти. Тут мій дім, де я була щасливою до часу, доки російські окупанти не вирішили, що мають право зламати наші долі. У мене п’ятеро дітей, двоє онуків. З чоловіком ми розлучені, але завдяки йому наша родина вижила в окупації та й зараз Віктор нам допомагає. Старшій доньці Альоні 25 років, вона живе окремо, має двох дітей – Костю та Олексійка, а інші, четверо, живуть зі мною. За три роки до повномасштабного вторгнення армії рф батьки купили нам будинок неподалік від свого обійстя, і я безмежно раділа власній оселі в рідному селі біля дорогих мені людей».
Початок вторгнення московської орди
24 лютого російські війська з Криму вдерлися до Генічеського і Скадовського районів. Протягом перших днів наступу росіяни зайняли кілька найбільших міст Херсонської області: Генічеськ, Скадовськ, Олешки, Каховку, Нову Каховку, Голу Пристань, а також мости через Дніпро і Північнокримський канал та Каховську ГЕС. Більшість міст і містечок росіяни оточували, блокуючи в’їзди до них блокпостами, проте не заходячи до самих міст. Значні бої точилися за Антонівський міст, який сполучає Лівобережну Україну з Херсоном.
На той час старша дочка Євгенії лежала в Олешківській лікарні з обома синами, у яких була висока температура. Діти шкільного віку родини Магаляс, а це 12-річна Ніка, 10-річний Нікіта та 7-річна Марія, збирались до школи, бо врешті після локдауну розпочались традиційні шкільні уроки, а мама Женя з півторарічною Яною поралася по господарству. Але в мирне життя прийшла війна.
Жінка зі сльозами згадує: «Ми почули вибухи. То були перші прильоти в Херсон. І відразу ж у шкільну вайбер-спільноту написала вчителька, щоб діти залишалися вдома і були готові до евакуації. Старшій доньці Альоні разом з синами допомогли виїхати наші односельці, які теж лікувалися в медзакладі, бо міський транспорт припинив своє функціонування. До 26 лютого ми ще були вдома, а потім всі разом: я з молодшими дітьми та старша донька з хлопчиками -покинули свої будинки і переїхали до батьків, бо в них був хороший погріб. Вороги почали гатити по Олешках. Так в погрібі та біля нього всі разом ми жили дуже довго».
Життя в окупації
В селі відразу ж зачинилися магазини та аптеки, а в березні у село зайшли російські війська. Окупанти їздили по вулицях на бронетехніці і вишукували атовців та тероборонівців. Про те, що вороги вже в селі, місцеві жителі дізналися із сільського телеграм-каналу, створеного ще до війни.
«Страшно було і незрозуміло, що робити, – каже багатодітна мама. – У нас швидко закінчилися памперси, і це теж була проблема, то колишній чоловік велосипедом їздив у Каховку, щоб купити підгузки та якусь їжу. Так і жили. А окупанти поводили себе, як вдома, бо відчували підтримку багатьох місцевих жителів. У декого була зброя, то чоловіки до окупації встигли її заховати, але ненадовго. Людей допитували, били, вивозили кудись на декілька днів, і де ті людоньки були, я не знаю. На щастя, до нас у двір не заходили. Та й ми намагалися не показуватися. Вікна весь час були зашторені, а дітей на вулицю ми не відпускали, бо нас застерегли, що можуть в заручники взяти».
Гуманітарну допомогу в Козачі Лагері спочатку завозили з Херсону: місцеві підприємства намагалися забезпечити жителів своєю продукцією, але швидко запаси закінчилися. Влітку минулого року вже жодної допомоги жителі села не отримували. З часом магазини заповнилися продуктами з росії, але роботи не було, грошей теж.
Євгенія каже: «Дуже багато у нас в селі колаборантів було. Відразу знайшлися бажаючі співпрацювати з окупантами, а ми все вірили, що незабаром нас звільнять Збройні сили України. Чоловік ходив на заробітки і таким чином ми мали якусь копійку. Взимку спали одягнуті, щоб у разі чого відразу бігти в погріб. Власне у нашому селі було всього два прильоти, і на щастя тоді ніхто не постраждав, але осколками і наш двір засіяло.
Жити в окупації неймовірно важко. Ти весь час хвилюєшся за рідних, не маєш змоги щось планувати, не знаєш, що на тебе чекає завтра».
Підрив Каховської ГЕС
Близько 2:50 ночі 6 червня 2023 року під час російського вторгнення в Україну окупаційні сили рф знищили греблю Каховської гідроелектростанції. Затопленими або підтопленими були такі населені пункти: місто Олешки, села Кринки, Козачі Лагері, Підстепне, Піщанка, Праві, Ліві і Праві Солонці, Праві та Ліві Саги. Ситуація була надзвичайно складна, адже способів евакуації фактично не було.
Євгенія Магаляс розповідає: «Наше село розташоване на горі, то підтопило лише три вулиці, а ось Кринки були затоплені повністю. Рашисти не випускали людей з будинків, через що загинуло безліч людей. Декого течія виносила з хат через вікна. Коли вода зійшла, односельці були в Раденську і спілкувалися з жінкою з Олешок, яка пережила всю ту трагедію. Її квартира була на 5 поверсі, і вона до вечора чула передсмертні прохання про допомогу дорослих та дітей… А потім все стихло. Пізніше рашики вантажівками вивозили мертві тіла, декого дозволили поховати. У липні знайомі їздили в самі Кринки, то розповідали, що багато тіл до цього часу лежали серед вулиць».
Остання крапля терпіння
Окупанти почали пропонувати евакуацію в росію. Людей вивозили автобусами і розподіляли на свій розсуд. За словами Євгенії, в росії теж у кожного по-різному життя складалося. Декому довелося жити в бараках, а дехто потрапив в Краснодарський край і там виділили переселенцям будинки, а ось тим, хто на Кубань потрапив, – не пощастило, бо місцеві жителі ненавидять українців і не приховують своє негативне ставлення.
Родина Магаляс чекала на диво і вірила, що ось-ось настане час звільнення. Донька Альона разом з дітьми через Васильківку Запорізької області змогла виїхати в Польщу, де працював ще до війни її чоловік.
Варто наголосити, що мама Євгенії Надія Володимирівна весь час отримувала на картку пенсію з України, але зняти кошти було неможливо. Жінки дослухалися до гулу, бо все ближче і частіше лунали вибухи, і вірили, що все налагодиться. Так і жили в страху до серпня 2023 року.
Магаляс пояснює: «Нам вже й виїжджати було нічим. Хіба що власним ходом. Хоча, перевізники з’явилися і брали за перевезення по 6 тисяч гривень ( або ж в доларовому еквіваленті) за одну людину, незважаючи на вік. Кому війна, а кому заробіток».
У серпні до оселі прийшли знайомі жіночки-колаборантки і повідомили, що в сусідньому селі працюватиме російськомовна школа, до якої щоранку возитимуть дітей. «То була дорога, яка постійно прострілювалася, і я сказала, що дітей в школу не пущу, – змахує сльози Євгенія. – У відповідь мені зазначили, що родина матиме статус неблагополучної і дітей все одно відберуть. То була остання крапля терпіння. І я кинулася рятувати дітей. На той час, такса на вивезення вже зросла до 10 тисяч грн за людину».
Завдяки українській пенсії, яка була на картці у мами Євгенії Магаляс, та допомоги доньки з Польщі, родині вдалося найняти перевізників.
Дорога на волю
У мікроавтобусі везли до кордону Євгенію, її колишнього чоловіка Віктора та четверо дітей – перевізники Олександр та Петро. Ці чоловіки, доки не отримали свої гроші, поводились нейтрально, хіба що умовляли не їхати в Україну. Женя згадує: «Нас везли до Білгорода і весь час умовляли, щоб залишилися, адже росія дасть безліч пільг, а ми кивали головами, дякували за пояснення, а в голові крутилося: у мене все це було, доки не прийшли ви. В Ростові прикордонники сказали, щоб ми повертались назад, бо не пропустять. Через 3 години очікування Яночка почала сильно плакати і тоді один з військових змилостивився і наказав пропустити. У Білгороді ми стояли 7 годин, бо дуже багато людей було. А коли дійшла наша черга, то російські прикордонники всі сумки вивернули з речами і причепилися до синьої валізи, на якій смужка була салатова. Казали, що то символіка українська. Лекцію читали про те, що окупували нас самі українці. Віктору 47 років, то йому пригрозили розстрілом, якщо піде воювати. Однак, пропустили. Пекельно довго то все тривало. Рада, що діти все витримали».
Близнюківщина гостинна
Родина Магаляс приїхала у Близнюки, бо саме тут живе молодша сестра Євгенії Ніна. Вона знайшла окреме житло сестрі, а добрі люди допомогли з речами. Діти продовжили навчання в дистанційному форматі, але поки що в Херсонській школі. «Я вдячна долі, що зараз знаходжуся у Близнюках. Селище мені подобається, бо тут тихо і люди живуть чуйні та добрі. Ось дрова завезли, а я й не очікувала. То тепер тепло буде взимку. Завдяки «Банку Одягу» і сама вдягнулася, і діти теж мають одяг. А ще важливо, що сестра поруч», – каже Євгенія. Але очі в жінки сумні і раз за разом наповнюються сльозами, адже як би добре не було в гостях, рідний дім найдорожчий. «Ми всі надіємося, що рідне село скоро звільнять і ми повернемося додому. З батьками зв’язок поганий, але вірю, що зможу обійняти маму і разом з дітьми зайти в рідну хату».
Ірина ВОРОНКІНА
