Волонтерство – це не робота і, тим більше, не заробіток, це поклик душі робити добро та допомагати. Цей поклик повів Любов Костянтинівну Дудченко до волонтерського центру, де вже півроку вона плете сітки разом із однодумцями, серед друзів-волонтерів зустріла жінка і свій 81-ий день народження.
Народилася Костянтинівна в селі Ганно-Рудаєво. Вона згадує: «Красиве село було, мальовниче, багатолюдне. Люди згуртовані були. Щотижня комусь мазали хату, збираючись всім селом на роботу, а потім так же дружно відпочивали, приносячи з дому їжу та накриваючи прямо серед вулиці столи. І довго гомоніли та співали під зоряним небом, встигаючи і по господарству попоратися, і на роботу встигнути. А молодь примудрялася до ранку в клубі витанцьовувати. У мене чудові спогади про дитинство та молодість, хоч і важко було, але весело та дружно».
У подружжя Любові та Григорія Дудченків троє дітей, а зараз вже шестеро онуків та четверо правнуків.
На запитання, як сама Костянтинівна вирішила волонтерити, відповідає: «Донька Олена зателефонувала і сказала, що волонтери у Близнюках сітки плетуть маскувальні, то тканина потрібна, а я на смерть збирала собі. Ось і вирішила віднести на добру справу. В мене діти є, поховають якось (сміється). А тут ще й Ніна Клименко, яка очолює ветеранську організацію, зібрала нас, жінок за 70, та й каже, що треба йти на підмогу. Сказано – зроблено. Прийшли, плетемо. Тепер я вже й не знаю, як жила б, якби не наша бригада. Особливо задоволена, коли бачу, як військові радіють нашим виробам. Адже в цьому й сенс – допомогти та захистити їх».
Так склалися обставини, що на час візиту до редакції медіа «Нове життя» Любові Костянтинівни, яка прийшла подякувати всім людям, які вітали її з днем народження у фейсбуці, були захисники, які користуються подушками з волонтерського центру. Чоловіки обійняли жінку, подякували їй та іншим волонтерам за значну підтримку, а Костянтинівна, змахнувши сльозу та сором’язливо позуючи для фото, сказала: «Заради цього треба жити і працювати, доки пальці згинаються. У мене в планах перемоги дочекатися, а далі вже, як Бог дасть».
Ірина ВОРОНКІНА
