Він несміливо зайшов до аптеки та тихим голосом запитав, чи можна у нас купити шкарпетки?
У мультикамі. Військовий. Один із тих багатьох поранених, яких везуть на лікування не до військового шпиталю, бо відносно (!) легкі поранення мають.
Він запитав з такою сильною надією про ті шкарпетки, що я аж висунулась подивитись на його ноги. Босі, в резинових капцях.
А холодрига в лікарні конкретна.
Віддала свої шкарпетки, які брала на роботу на випадок холоду.
Ви б бачили ті очі. Щастя в них безмежне було.
І незручність шалена від того, що я просто так дала ті шкарпетки.
- Що тобі ще потрібно? Точніше, чого в тебе ще немає, окрім шкарпеток?
- Мені посилку з дому вишлють. У мене все буде.
- Ти звідки?
- З Хмельниччини.
- З села ж якогось, напевно?
- Так.
- То коли та посилка сюди доїде??? Рідним же потрібно виїхати кудись, купити тобі потрібне, надіслати. Потім ти поки до пошти доплетешся, бо он ледь пересуваєшся. Ледве говориш. Контузило добряче, по ходу.
- Ну, трохи є…
Я не знаю, як передати/описати той погляд… У ньому все: вдячність, незручність, туга, біль, надія… І ще щось, про що відомо лише йому…
Не було на зміну футболок, шкарпеток, трусів, рушників.
І дуже просив шапку, бо холодно, а шов на голові болить сильніше, коли холодно.
- Скільки вас?
- Двійко. А взагалі троє, бо ще один друг тут є.
Суворо наказала зайти до мене вранці наступного дня.
Дома зібрала пакет усього потрібного.
Прийшов. Слухняний. Але пакет до палати я перла сама, бо поранена рука точно цього йому не дозволяла робити. А, точніше, я не дозволили хапати той пакет.
Фото зробила зі спини, щоб не бачив. Незручно мені такі фото чомусь просити робити…
Дякуючи Наталія Грайворонська, Ленчик Десюшка, з потреб вдома усе було. Новеньке, в достатній кількості.
А шапочки від Лариси Власової та її друзів викликали особливий захват.
Ми вдячні їм, а вони нам. Ось саме це і є колообіг вдячності та турботи. Вони заради нас, а ми для них.
Здолаємо! Тільки живіть.
Наталка Каткова
