У селі завжди було сутужно з працевлаштуванням, а повномасштабне вторгнення московитів ще більш посилило проблему зайнятості. Адже села наповнились внутрішньо переміщеними особами, додому повернулись студенти і студентки. Історії трьох молодих людей розкажуть про те, як вони живуть в селі та чим займаються, чому їм довелось змінити професії та пристосуватись до реалій, які диктує життя.
Гендерний аспект зайнятості
Безробіття у однаковій мірі є проблемою як для жінок, так і для чоловіків, але досвід засвідчує, що жінкам важче знайти роботу ніж чоловікам. Рівень зареєстрованого безробіття жінок є вищим від рівня безробіття чоловіків на 2,5 % і на 1,3 % — від загального зареєстрованого безробіття в Україні. Наведені факти дають вагомі підстави, щоб при реалізації гендерної політики в Україні чи не найважливішу увагу приділяти саме питанням становища жінки на ринку праці. Для цього необхідне, насамперед, чітке усвідомлення проблеми.
Враховуючи психологічні фактори, сучасний стан економіки України, недостатню підтримку з боку держави, можна стверджувати, що жінка у нашій країні практично не має права вибору: працювати чи не працювати. Згідно із даними соціологічних досліджень, лише одна зі 100 жінок відчуває себе нині абсолютно впевненою, 8-9 із 10 перебувають у постійній тривозі за завтрашній день, а частка тих, хто остаточно зневірився знайти будь-яку роботу, становить у структурі економічно неактивного жіночого населення 6,4 %. Найбільш вираженою в Україні формою гендерної нерівності у сфері зайнятості є гендерна професійна сегрегація, негативним проявом якої є те, що жінки концентруються у тих секторах, де оплата праці є нижчою. Вони займають близько 80 % робочих місць в освіті, охороні здоров’я і соціальній сфері, приблизно стільки місць у готельному та ресторанному бізнесі, більше половини місць в оптовій та роздрібній торгівлі, у сфері фінансових послуг. Чоловіки переважають у промисловості, сільському господарстві, у державному управлінні і бізнесі. Отже, значна частина робочих місць для жінок є у галузях, які не гарантують їм необхідного матеріального забезпечення.
Рівень гендерної професійної сегрегації в Україні в останнє десятиріччя становив приблизно 39 %. Це означає, що для того, щоби зрівноважити гендерне представництво у кожній професії, 39 % жінок або чоловіків повинні змінити свою професію.
У Близнюківській громаді теж проживають молоді люди, яким за тих чи інших обставин доводиться змінювати свій фах, щоб заробити кошти.
Менеджерка займається домашнім господарством
Марина Ткаченко народилась і виросла в Дружківці Донецької області. Їй 27 років. За освітою вона економістка та менеджерка з управлінської діяльності. Повномасштабне вторгнення забрало у дівчини домівку, і зараз разом з мамою вона проживає в селі Бурбулатове Близнюківської громади.
«У Дружківці залишилось моє життя. Там – мій дім, улюблена робота, друзі. Однак, обставини складаються так, що зараз я живу в Бурбулатовому, маю статус ВПО і роблю все можливе, щоб налагодити свій побут та намагатися трішки менше думати про рідний дім. Для цього завалюю себе фізичною роботою, адже в селі її дуже багато», – каже Марина.
Ще з 2014 року дівчина відчула подих війни. Був пошкоджений водоканал, то все місто залишилось без води. Але з часом Дружківка звикла до виття сирен і протягом восьми років люди вже перестали звертати на них увагу. 2022 рік остаточно зламав долі дружківців, бо вже два роки це місто знаходиться в зоні бойових дій. Спочатку Марина евакуювалась до родичів на Дніпропетровщину. Вона згадує: «У мне були панічні атаки і я вирішила їхати з міста, а мама з бабусею залишились у Дружківці. Планувала добиратись потягом, але в останній момент пощастило і знайомі мене взяли в автівку. В цей же день був прильот на Краматорський залізничний вокзал якраз в той час, коли мій потяг мав бути на цій станції. З часом до бабусі, де я перебувала, почали переїжджати ще ближчі їй родичі, які шукали прихисток подалі від лінії фронту, і мені там місця не було. А в Дружківці почастішали прильоти, то мама теж планувала виїхати з міста. Ось ми й вирішили обрати безпечний, на наш погляд, населений пункт і поїхали в Бурбулатове».
Все, що могли, жінки перевезли до села в крихітний будиночок, який викупили в селі. То вже рік вони сільські жительки. Марина каже: «Я інтровертка по натурі, важко сходжусь з людьми, люблю бути сама. То друзями так і не обросла. Допомагаю мамі по господарству. Ми утримуємо курей, гусей, нутрій, обробляємо великий город в 30 соток. Живемо, як виходить. У вільний час я читаю, слухаю музику та мрію про майбутнє».
Марина вірить, що їй вдасться повернутись додому та відновитися на роботі, а поки що сільське буття та фізична праця і є її сьогоденням.
Бухгалтер, який став комунальником
Ілюшечкін Андрій народився і виріс в Лозовій, але у 2022 році його родина переїхала у село Самійлівку, де з часом придбали будинок. Андрію 26 років. За освітою він бухгалтер, але за спеціальністю не працював жодного дня, а займається будівництвом.
Андрій каже: «У мене з дитинства є захворювання, то з моїм діагнозом знайти роботу важко. Скільки я не намагався – не виходило. Але, коли ми переїхали до Близнюківської громади, мені запропонували роботу у Центрі надання культурних послуг, де я займався ремонтом приміщень, а нещодавно я почав працювати вже у Самійлівському відділі КП «Комунальник»».
Хлопець любить малювати і набивати тату, у вільний від роботи час допомагає рідним по господарству та на городі. Сільське життя йому до вподоби, хоч і виріс у місті. «Я люблю робити ремонти. Будівництво – це моє. Але в майбутнє дивлюсь з острахом. Невтішні новини з фронту надходять. Однак, я намагаюсь себе опанувати і вірити в краще. І саме фізична робота мені в цьому допомагає», – зазначає юнак.
Староста Самійлівського старостинського округу Ольга Благодєрова відгукується про Ілюшечкіна з повагою. Вона наголошує: «У Андрія золоті руки. Він чудовий будівельний майстер. І головне – щира, добра і відповідальна людина. Я рада, що він працює у нашому старостаті, адже хлопцю можна довірити будь-яку роботу і бути впевненою у тому, що все буде зроблено якнайкраще».
Сам Андрій не любить багато говорити. Він зазначає: «У мене немає бажання спілкуватися чи заводити нових друзів не тому, що я замкнена людина, просто війна не сприяє цьому. А далі життя покаже, куди прямувати. Впевнений лише в тому, що хочу залишитись в селі. Тут мені імпонує все: і природа, і відкриті люди, та й моя теперішня робота – до душі».
Кондитерка, яка працює швеєю
Марині Лобовій сімнадцять років. Вона – жителька села Софіївка Перша. За професією дівчина кондитерка, але працює швеєю.
«Я обожнюю випікати і вмію це робити. Мені здається, що займаюсь кулінарною магією. У мене і мама кухарка-кондитерка, і тітонька. То я з дитинства люблю працювати з тістом. Ось зараз вже почала пекти смаколики й на замовлення – це, окрім тортів, чизкейки, мафіни та інші десерти. А ще я вчусь і вже з відзнакою закінчила курси кондитерів-початківців. Маю сертифікати по випічці таких десертів як тістечка «Картопля», моті зі смаком «Баунті, трайфли шоколад-вишня з кремом на маскарпоне, капкейки ваніль-полуниця з крем чіз, шоколадні трюфелі», – каже Марина.
Зараз дівчина працює в колективі Сергія Тюфанова, шиє куртки і задоволена своєю працею, бо це можливість заробити гроші. Керівник швейного виробництва зазначає: «У нас зараз працює чотири швеї, але плануємо розширювати виробництво, то набираємо людей на навчання. Марина Лобова сумлінно виконує професійні обов’язки».
А ще вона є учасницею співочого колективу «Файні пані». Але мріє про власну кондитерську, куди люди заходитимуть, щоб насолодитися смачною випічкою та отримати задоволення від затишної атмосфери.
Сільське життя нелегке – це робота на присадибній ділянці, підсобне господарство. В «жіночому царстві», де живе Марина разом з бабусею та мамою, утримують корівку, курей, обробляють великий город, бо інакше в селі й не можна. Втім, Марина з вдячністю та усмішкою зустрічає кожен новий день і запевняє: «Війна – це страшно. Вона вже забрала у мене кохання, нещодавно загинув на фронті мій хлопець. Але ми не повинні здаватися. З дитинства я звикла до роботи, бо в нашій родині жінки покладаються лише на себе. Наша боротьба за перемогу – це віра, це плани на майбутнє і їхнє втілення в життя не колись, після війни, а тут і зараз».
Експерти про зайнятість молоді
Арсен Келічавий, кандидат економічних наук, викладач бізнес-школи «Міжнародний інститут бізнесу», менеджер проєктів Британської Ради в Україні каже: «Варто зазначити, що число офіційно зареєстрованих безробітних молодого віку в період війни зменшилось унаслідок зняття з обліку тих, хто мігрував за кордон. Це переважно жінки (78 %), вік більшості з них (80 %) – 18–40 років…». Молодь під час пошуку роботи стикається з характерними переважно для цієї вікової категорії перепонами, як-то: відсутність досвіду й навичок професійної адаптації, соціальна незрілість і незахищеність, невідповідність першого робочого місця рівню та якості отриманих професійних знань, високі вимоги роботодавців до професійних компетенцій та невідповідність запитів перших реальним професійним обов’язкам тощо. Усе це суттєво посилює напруженість на ринку праці серед молодіжного сегменту. Молодь, з одного боку, є відкритим, активним, цілеспрямованим, прогресивним ресурсом, швидко вчиться, більшою мірою соціально мобільна, здатна до професійного зростання та здійснення трудової діяльності протягом тривалішого часового періоду. Однак, з іншого боку, відсутність практичних навичок та професійного досвіду знижує конкурентоспроможність молодих людей на ринку праці. Криза в економіці, пов’язана з воєнними діями на території України, різко звузила для молодих людей перспективи на ринку праці.
Значна кількість безробітних вікової групи 15–24 років кажуть, що складність і тривалість переходу від навчання до стабільної та задовільної роботи залишається суттєвою проблемою. Саме молодь цього віку перебуває в зоні постійного ризику соціального відчуження», – пояснює експерт.
Ірина ВОРОНКІНА
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
