Катерина Таран народилася і виросла в селі Якимівка Новонадеждинського старостинського округу. Наразі дівчина проживає в Румунії. Про те, як живуть українці/українки за кордоном та що роблять для наближення перемоги над московитами, – читайте в розповіді Катерини.
З початком повномасштабної війни моє життя кардинально змінилося. Інколи здається, що це сон, і я ще не прокинулася. Минуло два роки, а я досі згадую той день – 24 лютого 2022 року, який мав бути звичайним робочим четвергом.
Прокинулася раніше будильника з відчуттям сильної тривоги. В кімнаті було темно, на вулиці лунали дивні звуки, в небі щось літало. Я підійшла до вікна і побачила, як вдалині палає вогонь. Взяла в руки телефон, щоб почитати новини, але зателефонувала мама: «Катю, здається, почалася війна. Салтівка у вогні, у місті повно військової техніки»…
Через годину частина жителів будинку, де я жила, вже вантажили в автівки валізи, збирали дітей та домашніх улюбленців і поспіхом виїжджали. Ми з мамою підготували «тривожну сумку» і почали дивитись новини, в очікуванні розв’язання цієї проблеми.. Але, на жаль, це був тільки початок…
З кожним днем ставало все більш моторошно. В супермаркетах і аптеках великі черги, на всіх не вистачало продуктів, в місті лунала сирена, по дорозі рухалася військова техніка, а в різних куточках Харкова чулися вибухи. Особисто для мене найстрашнішими стали літаки. Коли ми чули в небі їхній гул, а вони літали так низько, що в будинку тремтіли стіни, ми спускались на перший поверх. До цього часу залишається в мені тривожне відчуття невідомості і очікування вибуху. Навіть зараз, перебуваючи в іншій країні, коли чую літак, ледве контролюю себе, щоб не падати на землю, закриваючи голову руками.
Ночі ставали безсонними, рівень нервової напруги зростав. Ми все частіше проводили час на першому поверсі, з жителями, які залишилися в будинку. Намагалися жартувати, частували один одного смаколиками. Приносили у кого, що було, навіть пили домашнє вино, щоб підтримати, так би мовити, бойовий дух. Намагалися не панікувати.
Після жахливої ночі, коли підірвали завод поряд з будинком, я прийняла рішення виїжджати. Думаю, лише з цього моменту почалося моє доросле життя, повне випробувань. Я не знала, куди їду, де буду жити і що взагалі мене очікує далі. Найважче було залишати маму саму. Ми обидві плакали на прощання і, мабуть, у кожної з нас промайнула думка, чи зустрінемося ми ще колись.
Подорож розпочалася з евакуаційного потягу на Харківському вокзалі. Це був звичайний швидкісний експрес, який рухався в напрямку Львова. Потяг був переповненим. В руках у мене була маленька дорожня сумочка і рюкзак з телефоном та документами. Після 16-годинної дороги ми таки прибули до місця призначення. На вокзалі люди спали на землі в наметах. Волонтерка відправила мене разом з іншими харків’янами в табір для біженців, що розташовувався у місцевому ліцеї. Там я прожила чотири дні і щиро дякую людям, які тоді допомогли мені: привезли, нагодували, підтримали психологічно.
А потім я вирішила їхати далі, за кордон, бо місця всім не вистачало, біженців ставало з кожним днем все більше. Так склалася доля, я приїхала до Румунії, де знаходжусь вже два роки. Можливо, хтось думає, що в Європі українцям живеться краще, ніж вдома: держави Євросоюзу виплачують біженцям кошти, дають безкоштовне житло тощо. Насправді, не все так веселково, як здається.
Для себе виділяю плюси і мінуси життя за кордоном у воєнний час. Безумовно, найбільшою перевагою є спокій, над головою нічого не літає, я прокидаюся від звуку будильника, а не від звуків вибухів.
Коли приїхала в Румунію, складнощів було достатньо. Перша і головна, відсутність житла та роботи. Складно знайти роботу без знання іноземної мови, навіть якщо маєш вищу освіту. Але світ не без добрих людей. Знайшлася робота, а з нею і житло. З перших днів перебування за кордоном мені пощастило працевлаштуватись. Про грошову допомогу від влади навіть і не думала. Безкоштовне житло мені надав готель, в який я влаштувалась на роботу. З людьми спілкувалася англійською, але поставила собі за мету вивчити румунську.
Моя сім’я залишилася вдома – в Україні. Я за кордоном, в чужій країні зовсім сама і дуже сумую за близькими, рідним Харковом та своїм селом. Особливий смуток відчуваю навесні, коли світ оживає. Уявляю, як квітнуть дерева в Надеждиному, сусіди пораються в городах та по господарству – от тоді найбільше хочеться додому. У мене багато запитують, чому ніхто з близьких не виїхав за кордон. На що я відповідаю: «У моєї мами є мама, є сестра, як вона їх залишить?»
Румунія надає підтримку українцям. В містах створені волонтерські центри. Один із таких CATTIA. В ньому працюють волонтери як з України, так і місцеві жителі. Центр надає всі види консультацій (юридичні, освітні, питання видачі гуманітарної допомоги, працевлаштування, тощо). Нагальною проблемою для українців за кордоном залишається працевлаштування та освіта дітей, багато з яких продовжують навчатися онлайн в українських школах, а деякі вже ходять в румунські школи і вивчають базові предмети іноземною мовою. Дошкільнята відвідують дитячі садки, які працюють на базі місцевих навчальних закладів з українськими вихователями.
Стосовно роботи, то багато хто працює на місцевих підприємствах, в готелях, ресторанах, кав’ярнях. Є й ті, хто вже відкрив власну справу, наприклад херсончанка та волонтерка Наталя – власниця кондитерської Do Sweet, харків’янка Катерина – власниця бьюті салону.
На початку повномасштабного вторгнення уряд Румунії надавав грошову допомогу біженцям із України, давав змогу орендувати житло у місцевих жителів безкоштовно, а ще ми отримували кошти на їжу та користувались безкоштовним транспортом. Але вже рік, як спеціальна програма підтримки припинила свою дію. Частково українці повернулися додому, а хтось залишився.
За два роки війни багато з нас адаптувалися до життя за кордоном, вивчили мову, влаштувались на роботу, планують придбати житло і отримати європейське громадянство. Їх можна зрозуміти, бо життя триває, воно тут і зараз, і ніхто не знає, коли закінчиться війна. Є й ті, які працюють, вивчають мову, але планують повертатися додому. Я також вивчаю мову, працюю, але дуже хочу, щоб Україна перемогла, війна закінчилася назавжди, і всі, хто хоче, повернулися додому. А життя за кордоном нехай залишиться на згадку, як частина життєвого досвіду.
