У міських приватних клініках вузькопрофільні спеціалістки (терапевтки, дерматологині, ультразвукові діагностки й інші), а також в грумінг-салонах (салони краси для тварин) не є чимось незвичним. Однак у сільській місцевості ветеринарок нечасто можна зустріти. Адже на селі й попит на ветеринарні послуги інший, та й умови праці значно різняться.
Аби ширше охопити тему жінок у ветеринарії, дізнатись про професійне становлення та проблеми, з якими їм доводиться стикатися, ми поспілкувалися з трьома ветеринарками з різним стажем роботи. Всі вони – родом з Близнюківщини, оптимістки, люблять тварин і дуже відповідально ставляться до своєї роботи.
Валентина Миколаївна Рябченко працює лікаркою ветеринарної медицини з 1996 року. Після навчання у Харківській ветеринарній академії її скерували працювати в колгосп. «Скажу чесно, було дуже важко і злякалась обсягів робіт – корови, свині, коні, вівці, – пригадує пані Валентина. – Окрім всього, на ветлікаря колгоспу автоматично накладалося обслуговування приватного сектора. Був великий страх, що не впораюсь і не відповідатиму займаній посаді, адже це – величезна відповідальність. Катастрофічно не вистачало навичок, і вже через день подумки хотіла покинути цю роботу. Та все ж пересилила себе і, звісно, за допомогою звернулась до спеціалістів. За дієву підтримку та навчання щиро вдячна моїм наставникам і товаришам – Корнієнку Павлу Тимофійовичу (наголошую – ветлікарю від Бога!), Власенку Валентину Митрофановичу, Гордієнку Анатолію Яковичу – високопрофесійним ветеринарам та моїм Вчителям, на плечах яких була відповідальність за тваринне благополуччя всього району (тоді на території Близнюківщини тваринництво розвивалось стрімко, то об’єми робіт були значними – запобігання хворобам тварин та лікування, питання продуктивності, епізоотична ситуація та багато іншого)».
Чи бувають у ветлікарки спокійними дні та ночі? Дуже рідко. Навіть освоївшись та ввійшовши в ритм, каже – не можна розслаблятись, адже випадки бувають різні й непередбачувані: «Буває йдеш з роботи геть знесилена, а біля двору вже черга людей чекає… Хто з тваринами, хто без, хто за консультацією, а кому й терміново потрібна допомога. Хворим тваринам не скажеш, що в мене робочий день закінчився. Всього було: і реанімувала, і штопала, і пологи приймала… Ветеринарія і травматизм – нероздільні поняття. Можна постраждати як від дрібної тваринки, так і від крупної. Треба бути дуже обачними, аби не скалічитись».
Після роботи в колгоспі Валентина почала працювати в державній структурі, де на той час були лише чоловіки. Та все ж добрим словом згадує іще одну свою найпершу наставницю – ветеринарку Щоголь Євгенію Петрівну, яка вводила її в курс справи, розповідала про переваги та недоліки професії. Та, окрім безцінних порад щодо лікування тварин, постійно наголошувала на безпеці та збереженні власного здоров’я. «Зрозумій, – казала вона, – якщо навіть не вдасться врятувати тварину, через якийсь час про неї вже власники забудуть, а тобі ще жити і працювати. Ретельно слід зважувати всі ризики і не наражати себе на небезпеку. Насамперед треба берегти власне здоров’я».
Ольга Олександрівна Фурман трудового стажу у ветеринарії має вже 21 рік. Після закінчення Липкуватівського аграрного коледжу працювала ветлікаркою у ПСП «Тернівка». Вона каже: «В пам’яті кожного з нас є ті люди, які в певний час допомагали професійному становленню. З вдячністю згадую своїх вчителів-наставників Тамару Анатоліївну Воронкову, яка була головною ветлікаркою ПСП «Тернівка», та Олексія Григоровича Шевцова – завідувача Криштопівською ДЛВМ. Їхні знання, досвід і настанови, якими вони ділились, – для мене дуже цінні. Також завжди поруч надійне плече мого Андрія – чоловік в усьому мене підтримує та розуміє».
Потім був досвід роботи у державній структурі ветеринарної медицини, а вже після – Фурмани разом із другом та колегою Анатолієм Ващенком відкрили власну справу. Відтоді двері в маленькому приміщенні приватної ветустанови не зачиняються. Люди йдуть – значить довіряють: чисельні консультації, операції, продаж ліків, термінові виклики, виїзди до хворих тварин та багато іншого.
Подружжя Андрія та Ольги Фурманів – ветеринари, вони з розумінням ставляться до непередбачуваних епізодів у роботі, то й складні випадки захворювань та лікування тварин також обговорюють спільно. До слова, Ольга освоїла ще одну доволі специфічну спеціальність для жінок, вона – технік штучного запліднення великої рогатої худоби. Території обслуговування – Близнюківська громада.
На запитання, яких тварин любить найбільше, співрозмовниця відповіла, що котів, і вдома має їх шестеро. А от боялась чомусь собак. Та це в минулому. «Зараз у приміщенні ветаптеки живе мій улюбленець кіт Рижик, – каже пані Ольга. – Його, скаліченого, на узбіччі дороги знайшла небайдужа жінка і принесла до нас. Кота прооперували, вилікувати, відгодували. На жаль, власники так і не знайшлись. Та Рижику вже байдуже. Ми також звикли до нього. Тут він живе, з усіма товаришує, іноді спить з кроликами, хом’ячками чи морськими свинками, чим і привертає до себе увагу відвідувачів…»
Ветлікарка каже, що свою професію дуже любить і, попри труднощі, ніколи не хотіла її змінити. «В кожній роботі є свої нюанси і виклики. Не треба боятись складнощів, їх потрібно наполегливо долати. А працелюбство, прагнення до знань і розвитку в цьому завжди допоможуть», – переконана Ольга Фурман.
Анна Костюк – студентка Харківського державного біотехнологічного університету, нині здобуває освіту на факультеті ветеринарної медицини і буде спеціалісткою з лікування дрібних тварин. На запитання, коли вона зрозуміла, що її покликання це ветеринарія, Анна відповіла: «Це почалось, мабуть, з п’ятого класу. Приносила додому всіх тварин, хто на мою думку потребував допомоги…, а рідні терпіли, мама змирилась і навіть допомагала, та й зараз це робить, бо я в Харкові, а моїх звірят вдома вона доглядає. Зі мною зараз мій пес. До слова, я найбільше люблю собак, бо вони дуже розумні й віддані, і ніколи не зрадять господаря. До всього вони значно спокійніше ведуть себе у ветлікарні на прийомі».
У шкільні роки Анна брала активну участь в житті учнівської спільноти, то у виші також долучається до діяльності різної форми. «На першому курсі пройшла відбір та потрапила до міжнародної компанії, що займається виготовленням кормів для тварин, – згадує дівчина. – Варто сказати, що відібрано було лише трьох осіб зі студентської молоді країни. На жаль, повномасштабна війна порушила всі плани. Коли повернулась до Харкова, хотіла піти на фронт лікаркою, але там сказали, що таких юних не беруть (мені було 19 років), то вирішила зайнятись волонтерством: евакуйовували людей та тварин, розвозили гуманітарну допомогу як військовим, так і цивільному населенню. Найбільше запам’яталась поїздка в Ягідне, що біля Бахмуту. Ми там під обстріл потрапили. До слова, військові дали мені псевдо Ластівка. Щодо навчання, то це для мене основна робота. Однак залишатись осторонь подій, які відбуваються в країні, я не можу. Тому зараз віднайшла ще одне місце, де можу бути корисною – в одному з культурних центрів вчу танцювати дітей та дорослих. Така собі танцювальна арт-терапія. Додатково ще вивчаю корейську мову. Вже є досвід роботи в приватній ветеринарній клініці. Хочу сказати, що завдяки отриманим в ній умінням та навичкам при перевезенні тварин я могла надати їм першу допомогу: накласти пов’язку, зробити ін’єкції і таке інше».
Фраза «дистанційне студентське життя» викликає певний дискомфорт. Та все ж такі реалії. Коли запитала в Анни про плани на майбутнє, вона відповіла, що хоче таки довчитися і мріє, щоб не розбомбили рідний університет, аби прийти туди для вручення диплому. «Наш навчальний заклад знаходиться в Малій Данилівці, – каже Анна, – майже всі корпуси і гуртожитки розбиті. Дуже шкода. Хочеться, щоб хоч головний корпус вцілів. А щодо планів на майбутнє, то мені ще два роки навчатись. Спершу слід отримати диплом, а вже далі – життя покаже».
Сьогодні, у зв’язку з мобілізацією чоловіків на війну, у ветеринарок розширюється зона відповідальності й територія обслуговування. Але вони впораються. Бо люблять тварин і віддані своїй справі. Головне, щоб швидше була перемога і всі повернулись живими.
Наталя ТКАЧЕНКО
Матеріал створено у співпраці з Волинським пресклубом
