До медіа «Нове життя» зателефонувала жінка із запитанням: «Чи публікуєте вірші про війну?».
Це поетка Таміла Літвішко, яка живе на Черкащині і вже досить тривалий час пише вірші про російсько-українську війну, про особисте, про друзів. Екологиня за освітою, нині вона працює далеко не за фахом, а саме — в службі нагляду у Старобабанівській виправній чоловічій колонії суворого режиму. Про роботу в колонії та поезію – у розмові з Тамілою Літвішко.
Народилася Таміла в селі Старі Бабани на Черкащині, закінчила школу, Кіровоградський технологічний університет за спеціальністю екологія та охорона навколишнього середовища. Працювала за спеціальністю у Черкасах, вийшла заміж, народила доньку розлучилася, переїхала знову в рідне село, де функціонує Старобабанівська чоловіча виправна колонія суворого режиму. Місцеві жителі в більшості своїй працюють в колонії, адже іншої можливості працевлаштуватися в селі немає.
То й Таміла після декретної відпустки вирішила піти на роботу в колонію. «Мій батько довгий час працював у чоловічій колонії, то специфіку його роботи я знаю з дитинства і розумію систему функціонування виправного закладу, – каже Літвішко. – Звісно, не про таку професію мріяла, але в мене є донька, яку треба ставити на ноги, і для життя кошти потрібні. Тому з 2018 року я – молодша інспекторка відділу охорони чоловічої виправної колонії суворого режиму №92».
Заснована виправна колонія у 1962 році. В залежності від періоду в ній утримується до двох тисяч засуджених. Про специфіку свого фаху Таміла розповідає неохоче, запевняючи, що робота безпечна, та й серед працівників колонії 50% жінок.
«У нас автомати, з яких ми вміємо стріляти, достатня фізична підготовка, – каже Таміла Літвішко. – Ув’язнені тримаються на відстані, згідно з правилами. Страху немає, бо знаю, як себе поводити. Цю роботу теж треба виконувати комусь. Звісно, характер повинен бути сильним, інакше зламаєшся».
Графік роботи в колонії зручний для Таміли, бо одну добу вона працює, а три може бути з донечкою та допомагати батькам, які грають величезну роль в її житті: допомагають і підтримують.
У 2014 році вона почала писати вірші та так часто і натхненно, що наразі має їх вже понад 3000. «Після хвороби я часто не можу заснути, то безсонними ночами й народжуються рядки віршів, які я намагаюсь швидко записувати. Протягом 10 років я писала для себе, а в 2024 друзі підштовхнули до публікації деяких віршів у соціальних мережах. Я згодилася і поділилась своїми доробками з широким загалом. Дуже хочу видати збірку і маю достатній матеріал на неї, але для цього потрібні гроші, – пояснює поетка. – Мені порадили брати участь у літературних конкурсах, то зараз шукаю можливості та використовую їх для творчого зростання».
Багато творів Таміли – це присвята полеглим воїнам. Вона каже, що, викладаючи думки на папір, не знаходить внутрішнього спокою, бо деякі вірші викликають вир важких емоцій: «Війна триває, а люди перестають сприймати страшну реальність. Чому так відбувається? – не знаю. Мабуть, всі втомилися від біди. На мою думку, воєнна тематика поступово відходить на другий план, хоч це неправильно. Я помітила, що читачі краще і більше читають вірші про кохання».
Вірші Таміли Літвішко
Варто зазначити, що про роботу поетка не пише, бо ні ліричної, ні трагічної складової в ній не бачить. «На жаль, мені іноді задають запитання на кшталт – невже жінка може бути такою жорстокою, щоб працювати у виправній колонії? У відповідь хочеться сміятись. Професія у службі нагляду в колонії така ж необхідна, як і професія вчительки чи будівельника. Вона має місце у суспільстві і виконувати ті чи інші обов’язки може будь-яка людина, незважаючи на стать. До слова, як і писати вірші. Я – людина, наразі працюю за таким фахом, який маю, розвиваюсь у творчому плані, виховую доньку. А гендерні стереотипи – це утопія». Таміла впевнено їх розвіює, бо однаково добре вміє стріляти з автомата та вишивати хрестиком, писати ліричні вірші та твердо виконувати професійні обов’язки.
“ЧУЖА ДУША” – вірш Таміли Літвішко
Чужа душа — то, кажуть, темний ліс,
Там кожен звук мовчанням огортає.
Ти думаєш, що бачиш її зміст,
Але туман все глибше поглинає.
Ти можеш йти, та навмання лише,
Бо кожна стежка — лабіринт безкрайній.
Чужа фортуна — море мрій і меж,
Де тоне світ у тінях непізнанних.
Не знаєш ти чи мрії там живуть,
Чи чорний морок зламаний до болю.
Там всі шляхи у темряву ведуть,
І кожен лист ховає правди долю.
Там між дерев — розбиті мари й сни,
Заплутані в гілках гіркі прозріння.
Чужа душа — безкрайнії лани,
Де сум і радість вплетені в терпіння.
Тож не шукай у лісі цім стежин,
Бо кожна тінь — то вічна таємниця.
І кожен крок веде у світ химер,
Де істина ховається в обличчях.
Записала Ірина ВОРОНКІНА
