Долі людські різні, і кожна особлива, бо за нею життя людини. Наш земляк Артем Тищенко під час захисту рідної землі від московитів отримав важке поранення, внаслідок якого у чоловіка сильно пошкоджено обличчя та ліва рука.
Про свою долю, війну, поранення та сьогодення розповів читачам «Нового життя» сам Артем.
«Я народився і виріс в селі Серафимівка. Закінчив Острівщинську школу. Потім пішов на строкову службу. Працював, жив, любив ризик і ніколи нічого не боявся», – каже Тищенко.
За спиною в Артема бурхливе особисте життя, різні роботи і десь глибоко захована від самого себе мрія бути військовим, адже ця професія відповідала його норовливому характеру. То 2 січня 2022 року наш земляк підписав контракт на військову службу.
«Про те, що рано чи пізно русня намагатиметься захопити всю Україну, я здогадувався давно, адже це логічне завершення їхніх дій з 2014 року та й раніше, – пояснює чоловік. – То, коли 24 лютого почув вибухи з боку Лозівського арсеналу, дружині відразу сказав, що почалась велика війна. Спочатку я служив у Лозівському ТРО в інженерно-саперному взводі, а потім вже – у розвідці 124 батальйону».
Бойовий шлях Тищенка тернистий і важкий. Воєнні дороги вели його з Лозівського району до Балаклійського, Ізюмського, Куп’янського, Бахмутського тощо. Разом з побратимами був у самому пеклі, відбиваючи наступи росіян на нулі.
«Страх на війні, то нормальний стан, але я не боявся смерті, – каже Артем. – Можливо, тому мені й щастило. Хлопців ховав, а сам з боїв виходив неушкодженим, хіба що контузії дві маю. Торецьк, Нью-Йорк, Білогорівка, Парасковіївка, Благодатне, Диліївка, Серебрянка, Григорівка – це короткий перелік населених пунктів, де вів бої наш батальйон. Мене поранило в кінці жовтня минулого року у Григорівці. Там ворожі позиції від нас за сто метрів знаходились, то росіяни добре з нас крові попили, та й ми їм спокою не давали: вкрали гранатомет, кулемет, два ящики патронів. І з цієї ж зброї по них цілили».
22 жовтня був важкий бій, рашисти наступали. Артем Тищенко з ще двома побратимами знаходились на спостережному пункті, відстрілюючись від ворогів.
Він згадує: «Життя мені врятував Володя Простотін. Коли я стріляв із снайперки, поруч був прильот із гранатомета, і всі скалки пішли мені в обличчя. Ліве око вибило моєю ж зброєю, бо якраз прицілювався і дивився в оптичний прилад, все обличчя посікло та ще й ліву руку пошкодило. Я втратив свідомість, потім опритомнів, почав знову відстрілюватись, а далі вже спалахи в пам’яті і картинки, як Вова мене тягнув, виводячи з позицій, а як перевозили далі – не пам’ятаю…»
Взвод, де служив Артем, невеликий, то всі хлопці дружили і підтримували один одного. На жаль, серед живих залишилось лише двоє. «Дорогу ціну ми платимо за перемогу, дуже багато життів забирає війна, – наголошує Артем. – Під Григорівкою загинув чудовий чоловік – Леонід на псевдо СЕМ. Йому було 56 років, але від молодших був витривалішим фізично. Вбили… і троє діб він лежав у полі, доки не витягнули тіло. На жаль, часто так буває, бо іноді неможливо винести хлопців з поля бою. Ідуть за пораненим або вбитим декілька живих, потрапляють під обстріл і самі гинуть…»
Тищенку пощастило. Він залишився живим завдяки побратиму, але до цього часу бореться за своє здоров’я, і цей шлях ще досить довгий. Протягом місяця військовий був у комі, то після повернення до життя заново вчився ходити, говорити, їсти. Поруч з ним завжди були рідні: мама, дружина, тато.
«Мені зробили багато операцій і попереду їх ще безліч, – розповідає Артем. – В Одесі виготовили протез ока, але він постійно випадав, то довелось у Харкові робити інший. У Івано-Франківську лікарі з Канади та США провели операцію по пластиці носа. А ще треба щоку та губу відновлювати та й рука потребує «уваги». Попри постійний біль, я б хотів, щоб все відбувалось швидше, але, на жаль, потрібен час на загоювання рубців».
Найбільше захисник боїться повністю втратити зір, але оптимізму не втрачає: «Я погано бачу, але вмію орієнтуватись на місцевості, то й дружину з роботи зустрічаю, і на медкомісії ходжу сам. Дякую рідним, які були поруч зі мною тоді, коли я був зовсім безпорадним. Віра в те, що ти не сам на сам з проблемою, що в тебе вірять і підтримують, – безцінна і мотивуюча»…
У розмові Артем зізнався, що дуже любить готувати та й з дружиною познайомився саме завдяки своїм кулінарним вмінням. «Я прийшов в магазин за качалкою, щоб тісто приготувати для пельменів. Люблю їх наліпити багато і в морозилку закинути – завжди є смачний перекус. А Оленка на касі працює, то, розраховуючи мене, пожартувала. Придивився до неї, сподобалась. Запросив на пельмені, і з того все й почалося», – посміхається Тищенко.
У липні 2022 року військовому дали дві доби на одруження, то Артем і Олена стали подружжям навіть не підозрюючи тоді через що їм доведеться пройти. Життя триває, а герой цієї розповіді мріє повернути зір та завалити путіна.
Варто додати, що захисник має чимало нагород, серед яких Відзнака Президента України «За оборону України», Відзнака Головнокомандувача Збройних сил України «Золотий Хрест» та Орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Ірина ВОРОНКІНА
