За ініціативи знаної на Близнюківщини і далеко за її межами художниці Алли Рибалко, яка ще й пише вірші та казки, на онлайн-майданчику «Нового життя» у фейсбуці започатковано рубрику “ПОЕТИЧНІ ПОСИДЕНЬКИ”. Щоп’ятниці двері рубрики відчиняються і всі, хто бажає поділитися своїми віршами з широким загалом, виставляє власні поетичні рядки. Серед активних дописувачок Тетяна Калмикова, яка й розповіла нашим читачам про свою творчість та поділилась планами на майбутнє.
Народилась та виросла Тетяна в селі Софіївка Перша. Ще в школі у неї були перші спроби пера.
«Я обожнювала уроки української та зарубіжної літератури. Вдячна своїм вчителькам Ользі Олександрівні Маківець і Валентині Миколаївні Решетовій за навчання, поради та підтримку,- каже Калмикова. – Мої перші вірші, на жаль, не збереглися, але то дійсно були перші спроби вилити думки на папір поетичними рядочками».
Життя стрімко летить вперед. Ось і в Тетяни вже за спиною навчання у Національному фармацевтичному коледжі, заміжжя, народження двійнят Оксани та Юрія. «Спочатку я працювала в аптеці у Харкові, потім – у Лозовій. Там і жили з сім’єю до початку повномасштабного вторгнення московитів. Але перші вибухи та стрімкий наступ ворога примусив евакуюватись з міста, бо діти були маленькими. Спочатку ми поїхали до батьків у Софіївку Першу, а потім – до Хмельницької області у місто Старокостянтинів», – розповідає Тетяна.
Сім’я Калмикових. Фото із сімейного архіву.
З часом чоловік знайшов роботу, діти пішли до дитячого садочка, а Тетяна займалась домашніми справами, облаштовуючи житло у чужому місті. 28 серпня 2023 року загинув кум Микола Мельничук, з родиною якого тісно дружили Калмикові. Ця страшна подія сколихнула емоції жінки, які вилились віршем-присвятою воїну.
«Слова самі складались в поетичні рядки, бо лились із серця. Боляче, коли гинуть кращі з кращих, захищаючи нас та свою рідну землю. А коли людина тобі дорога та майже рідна – ще важче. А далі я почала писати вірші постійно, обираючи теми, які відгукувались моїй душі. Обожнюю «оживляти» природні явища, надаючи їм людських якостей, тому маю багато фантастичних поезій. Коли пишеш, душа відпочиває. Вона лине вслід за героями віршів і забуває про воєнне лихоліття».
Тетяну підтримують рідні, тому віршів стає все більше, і наразі їх понад 50. Свої творчі надбання Тетяна Калмикова вже друкувала у двох колективних альманахах Хмельницького видавництва, а зараз збирає поезії для власної збірки. Вона зазначає: «Я пишу вірші і мрію про власну збірку. Та основні думки про мир. Війна руйнує світ, закриває можливості, несе горе та смерть. Мій батько Микола Онишко пройшов пекло фронту, і зараз після важкого поранення вже вдома. Нам з чоловіком довелось покинути квартиру і все надбане за роки, щоб діти мали дитинство без обстрілів та вибухів. Але в Україні зараз немає безпечних місць, тому дякуємо долі за те, що маємо. Раз на рік їздимо до батьків на Близнюківщину. Хочемо повернутись до рідної Лозової, але як буде далі – не знає ніхто. Тому живемо сьогоденням і радіємо кожному ранку».
Ірина ВОРОНКІНА
Кожен вірш Тетяни Калмикової – це частинка її душі, потік її думок. Деякі з поезій нашої землячки до вашої уваги.👇
✶✶✶✶✶✶
Люта, клята війна
Люта, клята війна
Не спитала навіть “як звуть”?
Зрадливо й підступно забрала
В останню болючу путь.
Душа і розум ще не вірять,
Що ти далеко вже, не тут,
Не прийдеться тобі більш мріять,
Бо смерть загнала в темний кут.
Він білим голубом вві сні прилине,
До тої, що чекала б все життя.
Йому навіки вірная дружина
Й промовить він до неї з небуття:
«Не плач, кохана, мені вже не болить
Дитя-кришталь, розбилося за мить.
Одне прошу – живи! Живи! Живи!
Діток ти наших бережи!
Життя своє віддав за вас,
Щоб ви жили у вільній Україні.
Тепер з небес оберігаю повсякчас,
Мої кохані, рідні і єдині!!!»
І голуб білий зник в блакиті неба,
Лиш голос рідний тихо ще звучав:
«Живи, кохана, плакати не треба,
Тебе усміхненою я запам’ятав!!!»
І хай усі твердять, Герої не вмирають!
Я точно знаю, якраз герої і вмирають!
Та вічна слава й світлі спогади про них,
Навіки у серцях людей живих!
✶✶✶✶✶✶
Ось я і вдома
Заплющую очі і ось я вдома,
Переді мною вулиця знайома,
І рідні звуки не сплутати ні з чим,
Багато спогадів із місцем цим.
Тут завжди на душі спокійно
І дихати так легко тут мені,
Наче магніт притягує постійно,
В якій би не була я стороні.
Для мене тут найкраще в світі місце,
Сюди я повертаюсь навіть в снах,
Хотіла б в трави край городу сісти,
Вдихнути цвіту аромат в садах.
Зібрати квітів свіжих, польових,
Пройти босоніж по зелених луках,
Відчути дотик крапель дощових,
Просте цінується в довгих розлуках.
Й хоча від дому зараз я далеко
І розділяють нас аж сотні кілометрів,
В думках туди я повертаюсь легко,
І відчуваю знов тепло моментів.
✶✶✶✶✶✶
І буває Осінь не завжди холодна
Облітає листя із дерев,
Вечір швидше настає в дворі,
Осінь розмальовує й тепер
вже не можна зупинить її.
Під ногами шарудить осіння ковдра,
Огортає сном цупкий туман,
Осінь йде поважна й горда,
Розіслала листя,наче океан.
Заплітає Осінь зорі собі в коси,
Холод не лякає, бо вона іде
босими ногами у холодні роси,
За собою в ранки морозці веде.
З вітром розмовляє, заграє з дощем,
Обійма берізки, з горобиной грає,
Усміхнеться тепло іноді тихцем,
Й золоту осінню пісню заспіває.
І буває Осінь не завжди холодна,
Й теплими деньками радує вона.
Йде вона красива, чиста й непідробна,
В довгій жовтій сукні пані неземна…
