Минув рік з дня смерті нашого земляка Шевченка Михайла. У складі 92-гої окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка він став на захист рідної землі ще у 2019 році. З першого ж дня повномасштабного вторгнення армії рф захищав рідну Харківську область, а саме село Циркуни. Там разом з побратимами 28 лютого 2022 року прийняв смертельний бій. Одинадцять військових тоді поклали своє життя за свободу України.
Дружина героя – Людмила Шевченко завітала сьогодні до редакції газети «Нове життя». Вона просить всіх, хто знав Михайла, в річницю його смерті згадати чоловіка та помолитися за його безсмертну душу.
Людмила розповідає: «Орден «За мужність» ІІІ ступеня отримала вже я. Час не лікує, він ятрить рану непоправної втрати ще більше, але я живу, як вмію, і мщуся рашикам. Отримуючи пенсію на чоловіка, фактично всі кошти вкладаю в допомогу армії. Я вже відправила на фронт 4 квадракоптери: три – на Бахмут, один – на Харків, старлінки, тепловізори, генератор, турнікети, давала кошти на придбання двох автівок, які вже працюють на передовій тощо. Знаю, що Міша всі мої дії підтримує. А мені болить.
Біль. Пекучий і холодний.. Такий, що душу випалив наскрізь. Бій. Останній твій. Такий хоробрий .. І голос твій,що в голові завис… Люблю? Це слово надто тихе. Мені кричати хочеться про те , як рветься серце уві сні, коли згадаю Твої слова: ти бережи дітей… Ти був опорою, підтримкою завжди…. Для мене був незламною стіною. Коли тебе на ту війну збирала, душа кричала: “Любий, не іди!!” Ти мій герой, мій біль, палюча рана.. Я стільки слів сказати не змогла. Від мене ти пішов занадто рано.. А я тебе, на жаль не вберегла .. Та знай, за тебе я помщуся. Побачив би, як орків я мочу! Я їх вбиваю, дивлячись з екрану! Я нищу їх, на дронові лечу! Твоє життя і смерть не стали марні! Завжди був воїном – тепер і я така! Я вірю, що ти все і сам це бачиш. Допоки вірю, я вже не сама. Мій біль не згасне, пам’ять не забуде. Я досі пам’ятаю голос твій. Допоки моє серце битись буде, Ти – мій герой! Мій захисник! Коханий мій…».
Окрім значної підтримки української армії, молода вдова допомагає пораненим. Серед тих, кого вона фактично витягла з того світу та вселила віру в життя, 22-річний Вадим. Наразі чоловік лікується у Львівському госпіталі, у нього ампутована нога і він не хотів жити, але Людмила, яка їздила з Новонадеждиного у Львів, щоб відвідати хлопця, розповісти йому про свого чоловіка і про те, як важко рідним переживати смерть дорогих людей, змогла мотивувати Вадима до життя. Тепер він думає про майбутнє та бореться за своє здоров’я. «Чому саме Вадимом я почала опікуватися? – каже Людмила Шевченко, – Та тому, що він теж з 92 бригади, в якій служив мій Міша, та ще й поранений був під Циркунами, але вже восени. На жаль, всім допомогти не в моїх силах, але, вірю, Вадима точно поставимо на ноги».
Життя триває. І хоча час не лікує, але турбота про інших, волонтерська діяльність та сини -Олексій та Володимир, які так схожі на татка, додають снаги і примушують жінку жити.
Оксана Грач
