Після трьох років у російському полоні Григорій Філяк – військовий із села Садового Близнюківської громади, нарешті обійняв свого онука. Його зустріч із родиною відбулася у центрі реінтеграції на Вінниччині. Захисника чекали 1108 днів.
За роки, проведені у неволі, він втратив здоров’я, але людяності та віри в рідних і в Україну вороги не змогли забрати у цього мужнього чоловіка.
❓️Григорію, розкажіть, яким було Ваше життя до війни?👇
Я народився в селі Новомиколаївка. Тепер там лишилось кілька хат. Закінчив Новоукраїнську школу, пішов учитися на зоотехніка, але покинув навчання і почав працювати в колгоспі «Червона Зоря» трактористом. Тоді ж і познайомився з майбутньою дружиною Наталею. Вона працювала завфермою в Остерському. Закохався. Одружилися 16 липня 1994 року. Вже через рік народилась донька Аліна. Колгосп збудував нам хату у Новомиколаївці, але з часом ми переїхали в Садове, де живемо і зараз. Працював я і трактористом, і комбайнером, бо ж заробіток потрібний. Наталя спершу була завідувачкою на молочно-товарній фермі, а потім 15 років листоношею.
❓️Коли Ви вперше потрапили на фронт?👇
Під час четвертої хвилі мобілізації у 2015-2016 роках. Був у зенітно-ракетному полку. Потім повернувся додому. Але з початком повномасштабного вторгнення знову взяв до рук зброю. Враховуючи мій бойовий досвід, набутий під час АТО, я повинен був відразу після оголошення воєнного стану з’явитися до військового комісаріату, але 24 лютого мав високу температуру. Тільки-но оговтався – пішов воювати…
Потрапив у 53-тю бригаду. Там було складно. Командування – слабке, багато хлопців уперше тримали зброю в руках. Ми були неукомплектовані найнеобхіднішими речами. Не було нормального спорядження та навіть елементарних аптечок. Наші бойові позиції розташовувались всього за кілометр від ворога. А ось у росіян були танки. Що проти тієї техніки автомат?
❓️Пам’ятаєте день, коли Вас взяли в полон?👇
Таке не забудеш. Це сталося 6 березня 2022 року. Бій був за Малинівку Волноваського району. Кацапи закидали наші позиції всіма видами зброї, обстріл був шалений. Багато тоді хлопців полягло. Мене поранило в руку. Я був у свідомості, то почав витягати побратима Андрія. У нього важче поранення було, а ще й від виду крові він втрачав свідомість. Прийде до тями, гляне, як кров з нас юшить, і знову безпам’яті. Аптечок нема, перетягнути рани нічим. Якось я допетрав, що шнурком з берця можна зупинити кров. На той час Андрій був непритомний. Я нагнувся, щоб розшнурувати взуття і…сам втратив свідомість, бо крововтрата була великою. Отямився вже тоді, коли росіяни волочили мене за ногу, прив’язавши тросом до машини. Вони мін боялись, а ми з Андрієм лежали в лісосмузі. Берці з мене відразу зняли. Я декілька діб ходив босий по снігу. Коли нас, полонених, перевозили, у вікно бачив багато тіл українських загиблих воїнів, вони були роздягнені. Московити знімали з мертвих усе — навіть спідню білизну, бо самі злидні, але лють у них страшна. Як звірі.
❓️Чи можете розказати, що було далі?👇
Спершу потрапив у лікарню в окупованому Донецьку, адже поранення було серйозним. Там нормально ставились і лікарі, і медсестри, лікували, давали їжу. Потім – Оленівка. Думав, що гірше не буде. Помилявся. Далі – СІЗО у Воронежі. Пізніше – Борисово-Глібськ. І з жовтня 2022 фактично до часу обміну – Ковров-Пакіно. Там був найдовше. Перебування було нестерпним. Били щодня, просто так, будь-чим: кулаками, ногами, палками, вогнегасниками, струмом, примушували повзати, принижували постійно. Їжу давали гнилу, смердючу. Чесотку і глисти нам «лікували» сонцем. Люди втрачали розум і мріяли про смерть. Та й я іноді молився, щоб краще вже вбили, аніж ці щоденні тортури.
Найжорстокішими були молоді росіяни віком 20–25 років та буряти. Злі й безжальні нелюди. Били просто за те, що повернув голову. Однак, і серед конвоїрів були більш-менш нормальні, але їх швидко здавали їхні ж «товариші». Один чеченець до мене непогано ставився, називав «Старий», можливо через мій вік, таємно приносив мазі, таблетки. Трішки легше було, але його теж здали. Після цього знову темрява і зневіра накрила.
❓️Що вселяло у Вас віру на обмін?👇
Думка про родину. Про те, що онук росте. Що чекають. Я не отримував жодної звістки з дому майже три роки, але десь на підсвідомості знав: я потрібен, мене шукають. Перший лист від дружини прийшов у грудні 2024-го, другий – у січні 2025-го. І все.
❓️Коли Вам сказали, що буде обмін?👇
17 березня 2025 року. До цього виводили з камери, перевдягали у форму, фотографували, з’являлась думка «ну нарешті»… А потім – знову побиття. Не хочу й згадувати. То був час повної зневіри. Я намагався утримувати емоційний баланс, як міг. Ось начебто знову блисне надія, виведуть, підготують, документи дадуть підписати, що ми не маємо претензій до рф… А потім відлупцюють до напівсмерті, і знову чекаєш на диво. Я не потрапив на обмін на початку березня, бо побили мене сильно, а доки заживали садна та сходили синці, полонених не міняли. То навіть коли нас вже вивели з літака в Білорусі, я ще не зовсім вірив, що таки потрапив у списки щасливчиків. Перевозили нас з мішками на головах, які були примотані до шиї скотчем. Дихати було нічим. Піднімати голову і, тим паче, дивитися на наших конвоїрів суворо заборонялось. Ми довго чекали українську делегацію, була якась декількагодинна затримка, під час якої росіяни постійно повторювали нам, що ми вдома непотрібні, що нас не чекають, що вважають зрадниками та запроданцями, що все одно розстріляють, як собак… Було важко і фізично, і емоційно, навіть думка закрадалась, що знову назад повезуть. Але обмін таки відбувся. Я вийшов на міст, побачив українських воїнів. Тоді й зрозумів: живий, і я – вдома.
Фото із сімейного архіву Філяків
❓️Чи звернули увагу на росіян, які повертались до своїх?👇
Звісно. Вони були іншими. У власній військовій формі, чисті, відгодовані, самовпевнені, а ми – забиті й перелякані, виснажені та голодні. Коли я в полон потрапив, важив 125 кілограмів, а повернувся з вагою 64 кг.
❓️Пам’ятаєте першу зустріч із родиною?👇
Так. У центрі реінтеграції у Вінницькій області. Там вперше обійняв онука, йому було майже п’ять, а коли я йшов на війну, то лише півтора рочки було. Я ледь його впізнав. А ще ж дружина, донька.
Рідні і близькі люди, які люблять мене і завдяки думкам про яких – я живий. Здавалося, що не витримаю тих емоцій.
❓️Як зараз почуваєтесь і що плануєте далі робити?👇
Я вдома, і це головне. Про здоров’я говорити не буду, бо й так зрозуміло, де воно залишилось. Зуби мені вибили, то зараз займаюсь протезуванням. Безкоштовне зубопротезування, яке повинно бути згідно із законом, чекати понад рік. Тому вирішили самі якось виходити із ситуації. Трішки підлікуюсь і спробую знайти роботу. Дякую дружині, доньці, зятю. Це вони мене витягли. Живу – бо живий.
❓️Можливо, хочете щось сказати тим, хто нині на фронті або в полоні?👇
Що тут скажеш? Тримайтеся. Життя триває. Навіть коли накриває повна безвихідь, вірте, що десь є світло. І головне — не забувайте, що на вас чекають ті, хто вас любить.
‼️Варто додати, що у червні цього року сержанта Григорія Філяка нагородили відзнакою «За незламність».
👉Ця історія не лише про одного чоловіка – нашого земляка. Вона про тисячі українських захисників, які потрапили в полон. Про нелюдські умови, які створює ворог. Про системні злочини, які тривають. А також – про незламність. Про те, як вижити в темряві, як триматись за крихту надії, як вистояти. І як, попри все пекельне божевілля російського полону, повернутися додому. Історія Григорія Філяка — це потужне свідчення мужності і стійкості українців у боротьбі з ворогом. Вона нагадує про важливість підтримки наших військових, а також про необхідність посилення міжнародного тиску на окупантів, аби припинити злочини проти полонених.
Ірина ВОРОНКІНА
