П’ятниця, 29 Березня, 2024
Головна > ГАЗЕТА > Поради батька

Поради батька

Приємні спогади — це найцінніше, що зберігається в серці.

Особливо це стосується найкращих моментів. І найбільше в пам’ять вкарбовуються кольорові роки дитинства, де ще молоді й щасливі мама з татом, коли за веселою безтурботністю ми не помічали проблем, які так легко і вміло розв’язували старші, коли із захопленням слухали розповіді, що здавалися вигадками і ніби межували з фантастикою…

Та насправді (розуміння цього приходить у зрілому віці) – це і є історія сім’ї, яка й складається з епізодів спільного буття, родинних свят, спільної праці та щоденного спілкування.

Складені в сімейну скарбничку теплі спогади та сімейні історії – в майбутньому це найбільша цінність для дітей та онуків.

Власні спогади переказують своїм, а згодом і вони вже своїм онукам розкажуть. На мою думку, що більша скарбничка зі спогадами — то міцнішою буде родина. Просто подумайте і згадайте: які найкращі спогади з вашого дитинства?

Як показує життя, найбільше ми пам’ятаємо і цінуємо те, що ми робили разом із батьками. На мій погляд, це і є отой сакральний і безперервний зв’язок поколінь.
Сьогодні до уваги читачів одну історію зі своєї скарбнички розповідає наша постійна читачка Ольга Іванівна Соболь.

Вже давно хотілося, і врешті наважилася, розповісти про свого батька, який був фанатично закоханий у бджолярство.

Отже, 25 квітня 1920 року в подружжя Хребто Андріяна Свиридовича та Домни Данилівни народився третій син. Це і був мій любий татко Іван Андріянович. Жили вони в с.Вільне Бурбулатівської сільської ради. Все було як у всіх у великих родинах: діти старанно вчилися та допомагали батькам, в кожного були свої обов’язки.

Як і годиться, сини повиростали, почали створювати свої сім’ї. А захоплення бджолярством почалося вже після того, як мій татко одружився. Його батько після весілля дав йому три-чотири вулики, як кажуть, на нове господарство. Та він так захопився цією справою, що з початкових три-чотири стала велика пасіка.

Незважаючи на постійну зайнятість (працював у школі у дві зміни), завжди знаходив час для своїх «дівчат» – це він так з любов’ю називав бджіл. Оглядаючи рамки, рідко вдягав захисну сітку на обличчя. Траплялося, що якась бджола й скористається нагодою – ужалить свого пасічника в ніс, в брову чи деінде, – так він не відмахувався руками, не галасував, а обережно поставить рамку, скривиться кумедно і скаже: «І за що ж ви мене жалите так, «дівчатка», я ж вас так люблю…». І дійсно, це було так.

Майже всі літні ночі проводив на пасіці. Я часто з ним сиділа аж до світанку. А він всю ніч розповідав мені про нічне життя бджіл. Говорив, якщо прислухатися, то за гулом у вулику можна визначити, слабка чи сильна сім’я в ньому живе. Якщо слабка – підселити до неї сильних, а якщо сильна – то можна її поділити.

Так було і ходимо між рядами вуликів, прислухаючись до бджіл та тихої розповіді батька.

А скільки разів було, коли наступиш на бджілку, або заплутається у волоссі, або таки вжалить – крику наробиш : «Ой, бджола вкусила…!». А тато спокійно так скаже: «Ти ж сама її спровокувала, руками відмахувалась… Та й чути від тебе це соромно. Ти ж донька пасічника і повинна знати, що бджоли жалять, а не кусають.

Багато цікавого дізналась про найголовнішу бджолу – принцесу (матку), про трутнів – синів-ледарів, про бджілок – доньок-трудівниць, про розподіл обов’язків у вулику. В ньому, виявляється, є багато служб, як і в людей.

Є охоронці, які ніколи не впустять осу або трутня у свій дім. Є постачальники прохолоди – це бджоли, які у спеку інтенсивно махають крильцями, завдяки чому у вулику стає прохолодніше. Хоча в таких робітниць швидко зношуються крильця, і вони гинуть. Є й такі, що витягують з вулика загиблих бджілок. Ну а найбільше – робітниць, які зранку до вечора носять на своїх лапках пилок та нектар для виготовлення меду.

З особливою цікавістю спостерігали за таночком бджіл. Одна в центрі в певному напрямку виконує ніби танцювальні рухи, а навколо неї збираються все більше й більше бджіл.

Потім танцівниця злітає в небо в тому ж напрямку, що й рухалася в танці, показуючи напрямок, а за нею летять всі інші. Танцівниця повела всіх на квітуче поле. Отже, бджолина сім’я буде з медом.
Проминуло майже п’ятдесят років, а батьківську науку я пам’ятаю й досі, наче це вчора було.

І згадувати й розповідати про це можна без кінця.

Записала Наталя ТКАЧЕНКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *