Людмила Павлівна Сук народилася в селі Удачне Покровського району. Там минули її дитинство і молодість, там зростали діти. В Удачному пані Людмила прожила більшу частину життя.
Вона каже: «Це село – моя доля, яку зруйнувала війна. Я працювала на будівництві Красноармійської західної шахти №1. У наш час це Шахтобудівельне управління «Покровське», хоча наразі росіяни все знесли з лиця землі. Десять років тому чоловік помер, доньки вийшли заміж та перебралися до Покровська. А мені з роками все важче було жити в селі, де опалювальний період розпочинався із вересня, а закінчувався у квітні. Тому рідну хату я продала, хоч і з болем в серці, та придбала квартиру у Мирнограді. Взимку 2022 року перебралась у неї, радіючи, що матиму всі зручності під рукою, а через два тижні розпочалось повномасштабне вторгнення. Було страшно, але навіть у найжахливішому сні я не могла б побачити те, що стало реальністю».
У 2014 році свої думки Людмила Павлівна почала виливати на папір. Речення складалися у віршовані рядки, які жінка читала колегам та які почали друкувати у деяких журналах. Пані Людмилу запросили до складу творчого об’єднання «Суцвіття» при Покровській бібліотеці імені Тараса Шевченка.
Вона каже: “Події, які розгорталися у 2014 році, вибивали з життєвої колії, викликали сльози і збурювали всі емоції. Але, як виявилось, то були лише квіточки. 2022 рік зламав віру в останні краплі здорового глузду у росіян».
Першу евакуацію Людмила Павлівна разом з рідними пережила у 2023 році. Вони переїхали до Київщини. Згодом повернулись додому: доньки – у Покровськ, Людмила Павлівна – у Мирноград.
«Думали, що все закінчилось, будемо жити вдома, але не так сталось, як гадалось,- резюмує жінка. – Через півроку довелось знову виїжджати з міста, яке нещадно поливалось смертоносними ракетами. З того часу я як перекотиполе. У доньок своє життя, домашні турботи, та й житло вони винаймають. А мені добрі люди порадили перебратись до Близнюківської громади в село Лукашівка. То у цьому році я переїхала. Все надіялась, що повернусь додому, але повертатись вже нікуди. Хіба можна було навіть думку припустити, що глибоку старість, а мені вже 73 роки, я зустрічатиму в незнайомому селі серед чужих людей».
Наразі Людмила Павлівна готується до зими, бідкається, що знову доведеться топити піч, тягати дрова, які спочатку треба купити, але що поробиш – війна!
«Якби була молодша — пішла б воювати, — каже жінка. – А так… живу, пишу вірші і молюсь за дітей та внуків. Адже зять Олександр сапер, онук Євгеній воює під Сумами, інший онук Кирил – курсант військового училища, а внучка Дар’я вступила до зубопротезного коледжу. Вони молоді, цілеспрямовані, повинні мати найкраще майбутнє. А я свою долю тепер мабуть назавжди пов’язала з Близнюківщиною. І додає рядками із свого вірша: “Я так життя люблю. Без меж. Зустріла сонця схід і захід теж. Люблю дивитися в небо — мені по суті більше і не треба”».
Доля Людмили Сук — це історія тисяч переселенців, які змушені були покинути рідні домівки. Але навіть у чужих стінах вона не втратила найціннішого — віри, світла і любові до України
Підготувала Ірина ВОРОНКІНА
