Тема полону складна навіть для дорослих, особливо, коли це стосується близьких. Діти ж здатні відчувати, бачити й помічати значно більше, ніж нам може здаватися. Тож уникання складної розмови може лише нашкодити.
Як розповісти дитині, що близька людина потрапила до полону, що робити, коли підліток називає акції на підтримку безглуздими, пояснює проєкту Dovidka.info дитяча психологиня Катерина Мудроха.
Чи потрібно казати дитині, якщо хтось близький потрапив у полон?
Так. Дитина майже завжди відчуває напругу й зміну в настрої дорослих. Діти не живуть поза сім’єю. Якщо дитині не пояснити, вона сама «домалює» картину уявою, що може бути страшніше за реальність.
Тоді як розповісти?
До 5 років — просто й без деталей: «Тато/дядько/брат зараз далеко й не може повернутися додому, його тримають інші люди. Ми чекаємо й робимо все, щоб він повернувся».
6 – 10 років: «Нашого/у… зараз тримають у полоні. Це складно й несправедливо. Але є люди й організації, які працюють, щоб повернути його/її додому. Ми віримо й чекаємо».
Підліткам — говорити відверто, називати все своїми іменами. У цьому віці діти часто вже знають більше, ніж ми думаємо. Головне завдання — не залишати їх із цією правдою сам-на-сам, а проговорювати почуття та емоції.
Які ритуали можуть допомогти дитині, якщо близька людина в полоні?
Ритуали — це спосіб дати вихід емоціям і водночас зберегти зв’язок із людиною. Вони знижують відчуття безпорадності.
Для малюків: малюнки для полоненого/ї; маленький ритуал перед сном — побажати добра й тепла людині, на яку чекаємо, помолитися разом.
Для молодших школярів: писати листи або робити «коробочку надії», куди складаємо малюнки, маленькі подарунки, листівки. Спільна молитва або фраза «Ми чекаємо, ми з тобою».
Для підлітків: листи або дописи підтримки (якщо дитина цього хоче), волонтерство або участь в акціях підтримки — це дає відчуття, що вони можуть впливати. Ведення щоденника почуттів, щоб мати місце для власних емоцій.
Ритуал має бути добровільний. Якщо дитина не хоче малювати або писати, не тиснути. Їй може вистачати розмови або просто обіймів.
Як зрозуміти, що дитині важко впоратися зі стресом?
Дитина може стати як надмірно збудженою, конфліктною, так і навпаки — замкненою й мовчазною. Важливо бути в контакті з дитиною, щоб помічати ці «червоні прапорці» й реагувати на них.
Вас має насторожити, якщо дитина:
- часто скаржиться на болі в животі, головні болі без медичних причин;
- втрачає інтерес до того, що цікавило її раніше;
- має порушення сну, нічні жахи;
- демонструє загострення страхів;
- швидко «подорослішала», у неї відсутні будь-які емоції, ніби їх свідомо блокують.
Одразу надавайте той рівень підтримки й розуміння, який необхідний дитині в цій ситуації:
- визнавайте й нормалізуйте почуття дитини (це реакція на стрес, а не «проблемна поведінка»);
- зберігайте передбачуваність у рутині;
- будьте поруч, слухайте й давайте виговоритися;
- зверніться по допомогу до фахівців із ментального здоров’я, якщо стан дитини погіршується.
Чи треба розповісти вихователю або вчителю?
Так. Щоб педагоги враховували, що дитина живе в умовах стресу, не тиснули на неї й ставилися з розумінням. Це допоможе запобігти небажаним ситуаціям у класі.
Достатньо сказати: «У нашій сім’ї складна ситуація — близький родич/ка в полоні. Дитина може мати перепади настрою й більш емоційно реагувати. Буду вдячна/ий за розуміння та підтримку».
Ви маєте право окреслити особисті кордони й попросити, щоб ця інформація не виходила за межі розмови.
Чи говорити з підлітками про ймовірний полон заздалегідь?
Так. Підлітки вже розуміють ризики. Якщо ми уникаємо теми, вони «прокручують» її наодинці або шукають інформацію в соцмережах.
Можна сказати так: «На війні є різні небезпеки. Одна з них — полон. Якщо так станеться, це буде непросто, але ми будемо знати, що він/вона живий/а, і чекатимемо на нього/неї».
Це допомагає сформувати реалістичний, але не катастрофічний погляд.
Розмова про полон, як і на іншу непросту тему, складна. Але пам’ятайте: таке спілкування підтримує довіру та зв’язок у родині. А ще нагадує дитині, що складні теми можна й треба обговорювати.
