В селі Алісівка 10 березня 1987 року народився хлопець, якому судилося пройти шлях від сільського подвір’я до найгарячіших точок фронту. Олександр Кутєпов виріс у багатодітній родині, де змалку вчили поважати працю і підтримувати одне одного.
Закінчив Алісівську школу, згодом – Панютинське професійно-технічне училище. Строкову службу проходив у Білій Церкві та Яворові – це була звичайна армійська школа життя, без передчуття великої війни. Та історія розпорядилася інакше.
З 2017 року Олександр воює у складі 25-тої окремої повітряно-десантній Січеславській бригаді. «Наша бригада завжди там, де пекло»., – каже захисник. І ці слова – не перебільшення.
Повномасштабне вторгнення у лютому 2022 року він зустрів в Авдіївці. Довгий час підрозділ тримав оборону на Донеччині, відбивав атаки. Потім були бої на Харківському напрямку – участь у звільненні Ізюма, повернення через це напівзруйноване місто знову на Донбас. Нью-Йорк, Новоселівка, Гнатівка – географія його служби вимірюється не назвами на карті, а напругою боїв.
“Війна – це велика біда і невимірювана сила. Я з 2017 на фронті і часто в боях, але навали дронів, якими атакують нас зараз,- це найстрашніше, адже ми безсилі проти тих машин. Зараз навіть не знаєш, чи дійдеш ти до позиції. Мені довелось виводити з-під Покровська пішки трьох людей майже 25 кілометрів, бо дрони розтрощували всі автівки, які йшли по трасі”, – розповідає Кутєпов.
Олександр, якого друзі по-дружньому називають Кутєпич, пройшов багато фронтових доріг, хоронив побратимів, потрапляв у різні ситуації, коли здавалось смерть стояла поруч. Каже, що пам’ять підводить, бо наслідки неодноразових контузій даються взнаки. Але пам’ять серця жива. У ній обличчя тих, хто поруч, і тих, кого вже немає. Особливо болить серце за братів. Двоє рідних: Андрій та Сергій – пішли на фронт добровольцями. Нині обоє вважаються зниклими безвісти на Покровському напрямку.
Зараз вся велика родина живе надією. І Олександр – теж. Попри війну, він намагається будувати особисте життя. Одружився з дівчиною зі свого села. Разом виховують двох синів: п’ятирічного Марка та восьмимісячного Миколу. Зазначає, що від першого шлюбу має ще донечку Мирославу, яку дуже любить.
У 2023 році здійснив давню мрію – придбав будинок у Лозовій. Хотів тиші, сімейного затишку, щоб подвір’я облаштоване для дітей, щоб дружині комфортно виконувати домашні справи, щоб у самого мирна професія, але… Війна триває – і Олександр знову там, де найважче. Додому приїздить рідко. Сумує за дружиною, за дітьми, за звичайними речами: вечерею всією родиною, дитячим сміхом у дворі. «Чесно кажучи, ні фізичних, ні моральних сил не вистачає. Тримаюсь на межі можливостей, бо не можу дозволити собі розкіш загинути і залишити сім’ю з життєвими проблемами наодинці», — зізнається захисник.
Доля нашого земляка схожа на долі тисяч українських воїнів. Але для нас вона особлива, бо це наш земляк – чоловік, який торує свою стежку через вогонь і втрати, але береже в своєму серці відповідальність за сім’ю та своїх побратимів, за рідну землю та за її майбутнє.
Ірина ВОРОНКІНА
