Під час короткої відпустки до редакції газети «Нове життя» завітав солдат Михайло Волков. Спокійний, зосереджений, небагатослівний – він уважно перегортав сторінки свіжого номера, ніби намагаючись бодай на мить повернутися до звичного, мирного життя.
Михайлу 34 роки. До війни він працював у школах Близнюківщини: Алісівській, Берестівській, Квітневій, Острівщинській – та в Близнюківському ліцеї. Викладав історію, спілкувався з дітьми, жив тим щоденним ритмом, який сьогодні здається таким далеким. Каже, що сумує за гомоном у шкільних коридорах та дитячою безпосередністю.
22 травня 2025 року чоловіка мобілізували до лав Збройних сил України. Після проходження бойової підготовки у навчальному центрі вже з 30 липня він потрапив до штурмової роти, де ніс службу як стрілець-снайпер. Бойовий досвід отримав на Куп’янському напрямку, де перебував із 2 вересня по 19 жовтня 2025 року. Про ті дні говорить стримано, без зайвих емоцій, але за кожним словом – правда війни. «Найважче – втрачати побратимів. Зранку вітаєшся з людиною, а ввечері її вже немає… Підірвався на міні», – каже Михайло.
Сьогодні він служить діловодом 2-ї штурмової роти 1-го штурмового батальйону 475-го окремого штурмового полку. Робота офісна, але, як підкреслює військовий, не менш важлива. Документи, звіти, облік – усе це частина великого механізму, без якого неможлива злагоджена робота підрозділу.
З теплом згадує свого командира – старшого лейтенанта Віталія Ігоровича Свириденка, який очолював 2-гу штурмову роту до листопада 2025 року, а згодом отримав підвищення і став командиром штурмового батальйону.
«Приємно було побачити земляка, адже Віталій Ігорович із Близнюків. Він воює з 2023 року, брав участь у боях за Часів Яр, Авдіївку. Таких командирів поважають», – говорить Михайло.
Попри війну, він не полишає історико-дослідницької роботи. До слова, і позивний має – «Історик». До мобілізації займався науковими напрацюваннями, створював власний контент: має YouTube-канал із понад 700 підписниками та сторінку в TikTok, де аудиторія вже перевищила півтори тисячі. Каже, інколи повертається до своїх матеріалів, доробляє те, що розпочав ще до служби.
«З моєї точки зору, Україна переживає другу Руїну. Перша настала після смерті Богдана Хмельницького, коли країна була розділена на Правобережну і Лівобережну, – зазначає Михайло. – Вважаю, що у нинішній війні є відповідальність не лише зовнішнього ворога – не варто повністю виключати й провину українських політиків. У 1991 році ми значною мірою обрали неправильний курс розвитку. Прикро і боляче усвідомлювати, що більшість українців, які виїхали за кордон, імовірно, не повернуться. Та й війна, на жаль, навряд чи завершиться у кордонах 1991 року. Це моя особиста думка. Можливо, вона хибна, але, спостерігаючи за подіями сьогодення як історик, думаю, що в кращому випадку можна сподіватися на повернення до лінії кордону станом на травень–червень 2022 року».
Війна змінила життя Михайла Волкова і його погляди на життя. Каже, лише тепер по-справжньому почав розуміти, де і в чому колись помилявся, зміг проаналізувати свої кроки й зробити висновки. Сьогодні, попри війну, він має просту, але дуже важливу мрію – створити сім’ю і виховати дитину. І навіть у короткій відпустці, зайшовши до редакції, Михайло залишається тим самим учителем і дослідником – уважним, вдумливим, із любов’ю до історичної правди.
Ірина ВОРОНКІНА
