Дмитру Синельнику, який несе службу в лавах батальйону територіальної оборони з 13 березня 2022 року, дали три дні відпустки за сумлінну службу.
Ці дні, до слова, перші за весь час служби на першій лінії фронту, якщо не брати до уваги лише одну добу, що мав на одруження, Дмитро розпланував до хвилинки, бо коли ще буде можливість побачити дорогих йому людей – невідомо.
Сьогодні зранку Синельник поїхав на могилу до свого загиблого друга з Лозової Максима Тертишного. Стримуючи емоції, сівшим від хвилювання голосом чоловік розповідає: «Наш батальйон наразі дислокується в селищі Питомник, яке розташоване біля автошляху міжнародного значення поруч біля селища Нове та села Руська Лозова, то постійно знаходимось під обстрілами. Війна вже забрала життя моїх кращих друзів: Максима Тертишного з Лозової, до слова, народився він в селі Іванівка, що на Близнюківщині, та Максима Курочку з Харкова. Разом ми пройшли через пекло не один раз. Курочка зламав собі ноги, отримавши важку травму, але вже через три місяці попросився назад. Сидимо під обстрілами, а до нас хтось наближається, кульгаючи. Раді були побачитися, але наступного дня він загинув. Тертишний взагалі герой, його вбили під час атаки на ворога».
Далі чоловік прямує до своїх рідних, щоб обійняти маму, сестру і головне – побачити сина Богдана та доньку Злату. Сьогодні він хоче встигнути виділити годинку і на спілкування з друзями, які живуть у Близнюках.
Завтра поїде до Харкова. Там на нього чекає дружина, з якою обвінчалися вже під час війни. А потім – знову на позиції.
Загалом, доля у Дмитра неспокійна. Він народився і виріс у Близнюках, закінчив місцеву школу, вступив до педагогічного інституту імені Г.Сковороди на історичний факультет, де провчився всього… п’ять місяців. А потім призов до армії, де ніс службу в радіолокаційній частині у Лозовій. Відслужив, працював, створив сім’ю, будував плани. Рік 2014 вніс свої корективи в життя Синельника. У 2015 році хлопця мобілізували і захищав він цілісність України на кордоні з Придністров’ям. А потім життя підкидало хлопцю все нові виклики. Жив у Харкові, довго працював у ломбардах, був продавцем в магазині «Електронний мір», намагався відкрити і власну справу – не пішло. А останнім часом перед війною працював у фірмі «Імператив» на виробництві композитивної арматури у Руській Лозовій.
«Всі місця, куди мене закидала в той чи інший час доля, сьогодні зруйновані – їх розбомбили орки, – розповідає Дмитро. – Коли є час на роздуми, гортаю подумки сторінки своєї біографії, згадую людей, з якими мене зіштовхувало життя. І розумію, наскільки я люблю Україну, вірю в людей, і вважаю, що будь-яку проблему можна розв’язати, варто лише подумати і знайти вихід».
В ніч на 24 лютого Дмитро працював. Він вийшов на перекур з колегою Русланом, який втік від війни з Луганська. «Дивимось на зорі, а Руслан каже: «Над нами безпілотник». Я спочатку не повірив, а ось коли о п’ятій ранку пішли на Харків з Гоптівки ракети одна за одною, тоді вже стало зрозуміло – війна. О сьомій ми пішли пішки до Харкова, бо треба було думати про себе. Тоді ми вже зрозуміли, що треба рятуватися. Вразило, що наші військові були в повній готовності і чекали ворога зі зброєю», – згадує Синельник.
Майже відразу Діма зателефонував мамі і сказав, щоб передала йому повістку тільки-но її принесуть, бо зареєстрований він у Близнюках. То вже 13 березня став до лав ТРО і відразу був направлений у Гусарівку Балаклійського району.
Зв’язківець-радист – необхідна робота в кожній військовій частині, ось наш земляк і виконує її, але понад двісті днів на передовій даються взнаки. Захисник каже: «Ні фізично, ні морально витримати такий час під постійними обстрілами неможливо. Багато хлопців загинуло. Мені поки що щастить. Доки не дивишся новин, здається, що перемога поряд. Адже росіяни так швидко деінде згортають свої позиції, що залишають і форму, і бронежилети, і техніку, і зброю, і навіть їжу. До слова, тушонка у них непогана і сталь у бронежилетах міцна – ми перевіряли. Можливо, це лише в елітних частинах, але там, де проходив наш батальйон, рашисти оснащені непогано».
На запитання, що робитиме, коли закінчиться війна, впевнено відповідає: «Одружусь нормально, бо ми з Танею лише обвінчані. І поїдемо з дружиною десь на медовий місяць, щоб все було, як треба. А потім відвідаю могили своїх загиблих друзів, покладу квіти, розкажу про них їхнім матерям».
А ще Дмитро розповів, що всі відеозаписи та фотографії рідних, подивившись, завжди стирає з телефону, щоб в разі біди їх не використовували вороги. Він згадує: «Був у нас такий випадок. Під обстрілами впав один із хлопців, був поранений. Намагаючись його витягнути, отримали поранення ще троє, то, вирішивши, що побратим загинув, поховали ми його в думках. А через деякий час його номер засвітився в мережі. Я побачив, написав, отримав навіть якусь відповідь. Виявилося, що хлопець в полоні, а його телефон забрали росіяни. Не хочу, щоб у мене могла статися така ситуація».
Вже післязавтра Синельник буде у своїй частині налагоджувати зв’язок та боротися за правду, бо має таку рису характеру – не терпить несправедливості. До слова, він ще й примудряється вести тік-ток канал, де розповідає про героїчне сьогодення тероборонівців.
Наостанок Дмитро повідомив, що його представлено до нагороди і саме тому дали коротеньку відпустку. «Мені не медаль потрібна, бо роблю те, що повинен. Я про цю відпустку мріяв вже двісті днів. Ось обійму всіх рідних та любимих і на душі вже не так холодно буде, то можна воювати далі. Подивився телевізор, зрозумів, що не така вона й близька та перемога, але вона буде, обов’язково!»
Оксана ГРАЧ
