У Краматорську вечори рідко бувають тихими. Десь у темряві знову чути вибухи, а в невеликій квартирі подружжя військових підбиває підсумки дня: згадують, що сьогодні було хорошого. Марина Плещеєва, псевдо «Мавка», усміхається: навіть тут, за кілька кілометрів від фронту, вона вміє знаходити світло. Вдень вона разом із побратимами «закриває» небо від ворожих дронів, а ввечері тримається за прості речі, які допомагають жити далі. Її історія про шлях, що почався далеко від війни, але привів туди, де найбільше потрібна сила.
Для Марини село Веселе Верхньосамарського старостату – найрідніше місце на землі. Тут її мала батьківщина, її сім’я та ще спогади про щасливе дитинство і юність.«Село Веселе старіше за Верхню Самару, воно має свою давню історію та й розташоване у дуже мальовничих місцях. Тут я виросла, і тут майже завжди була щасливою. Всі умови для цього зробили мої батьки – Олена та Володимир Шевченки. А ще у мене є молодший на 13 років братик Тарас. У нас схожі характери, тому ми справжні найкращі друзі», – запевняє Марина. Після закінчення Харківського університету будівництва та архітектури за спеціальністю «Фінанси і кредит» Марина працювала у «ПриватБанку» в Харкові. З часом за допомогою друзів влаштувалася в міжнародну фінансову компанію на дистанційну роботу. Доля ніби стелила життєрадісній дівчині яскравий рушник майбутнього, але війна змінила все. «25 лютого 2022 року разом з подругою ми повинні були летіти до Парижа. Вже була зібрана валіза з красивими речами, але ранок 24 лютого зламав плани, то довелось нашвидкоруч збирати іншу – з теплим одягом, щоб повертатися в село до батьків, – згадує Марина. – Лише через півроку я із сумом розібрала ту «паризьку» валізу»…
У Веселому життя вирувало, то дівчина влилась у цілодобовий ритм волонтерства, заселення переселенців та видачі гуманітарної допомоги. «На батьківському подвір’ї є невелика хатка-мазанка, яку я облаштувала на свій смак. Шість годин дистанційно була на роботі, а інший час розподіляла на допомогу мамі, яка була старостою, та ремонт хатинки. Там я і жила разом з рідним та двоюрідним братами, сестрою, що переїхала із Чугуєва, та шістьма котами. Такий собі молодіжний хаб у нас був. Попри негаразди, пов’язані з воєнними діями, всім подобалось у Веселому, – розповідає Марина. – Та й зараз, приїжджаючи із фронту додому, я із задоволенням проводжу час у своїй хатинці, наповнюючись світлом родинної любові. Для мене це важливо, я ж бо Мавка по духу»…
Розуміння, що її місце серед захисників, прийшло до Марини ясно і чітко у 2023 році. Тоді вона пішла до територіального центру комплектування з проханням мобілізуватися, але їй відмовили. «Мої батьки – неймовірні люди. Вони завжди і у всьому підтримують мене, – з вдячністю говорить захисниця.– То й моє бажання піти до війська не викликало в них здивування. Ми всі знали, що так чи інакше я зроблю цей крок. Особливо мене розумів тато, бо завжди вірив у мої сили»…
З дитинства Марина обожнює спорт. Вона грає у волейбол та баскетбол, але найбільше любить бігати. До слова, саме з бігом у її долі пов’язано багато приємних моментів, адже на шляху до війська вона зустріла своє кохання: «З Андрієм ми познайомилися 1жовтня 2023 року на благодійному забігу, в якому обоє брали участь. Я тоді зайняла друге місце і дуже тішилась такому результату. Андрій каже, що з першого погляду закохався у мою посмішку, яку не зміг забути, тому знайшов мене у соцмережах і запропонував вийти на пробіжку разом. Я відмовилась, бо у мене боліла спина, а Андрій, з яким ми ще не зустрічалися жодного разу, записав мене на магнітно-резонансну томографію. Його прояв турботи мене дуже вразив. Наше перше побачення було у найкрасивішому місці у Харкові – парку Шевченка. Спочатку ми говорили про забіг, потім про волонтерську діяльність, якою обидва займались, про силу та мужність українських військових…і знайшли безліч тем, цікавих для нас обох. Так розпочався наш роман, який продовжився весіллям 1 березня 2024 року».
З того часу подружжя Плещеєвих започаткувало першу традицію: щомісяця першого числа виходити на біговий марафон в 10 кілометрів. До слова, вони й шлюб реєстрували на бігу. Одягли спортивні костюми і бігли 5 км до ДРАЦСу,де, ставши на весільний рушник, твердо запевнили одне одного у вічному коханні…
Війна тривала, а стояти осторонь, коли потрібно захищати свою країну, ці люди не вміють. Андрій, його псевдо «Добрий», пішов воювати у січні 2024 року, а Марина, взявши позивний «Мавка», підписала контракт у червні. Вони були в одній бригаді, але в різних місцях: Андрій – у піхотному батальйоні, а Марина займалась фінансами. Після сорокаденного навчання військовій справі Плещеєва прийшла знайомитись із командиром своєї військової частини. Це було 24 липня 2024 року. І в цей же день загинув її батько, який мобілізувався до лав Збройних сил України лише чотири місяці тому… «Що коїлося зі мною, годі й згадувати, – змахує сльози Марина. – Тато був надзвичайною людиною, життєлюбом, яких ще треба пошукати, а для нашої сім’ї – надійною опорою, яка в одну мить зламалась. Йому було лише 49 років, і він міг би ще довго жити і робити добрі справи. Війна навчила мене: втрати – найстрашніше, але треба йти далі. Я маю пронести пам’ять про свого батька і передати своїм дітям»…
З часом Марина перейшла у роту радіоелектронної боротьби (РЕБ), наразі разом з нею воює і її чоловік. «Наша частина займається протидією ворожим дронам. Загалом робота у роті радіоелектронної боротьби полягає у виконанні бойових завдань, підтримці бойової готовності техніки та озброєння, а також у застосу ванні спеціалізованого обладнання для створення радіозавад противнику, зокрема його безпілотникам. Ми дезорієнтуємо ворога в керуванні дронами, відповідно, відбувається зниження дієвості російської розвідки та забезпечення стійкості наших систем зв’язку», – пояснює захисниця…
Не секрет, що ведення бойових дій значно змінилось від початку повномасштабного вторгнення. Набагато збільшилась інтенсивність роботи безпілотників, почалися навіть повітряні бої між ними, то «Мавка» каже, що позиції постійно розширюються, щоб можна було прикривати від загрози з неба більшу територію. Вона пояснює: «До величезної кількості вже знайомих нам ворожих безпілотних літальних апаратів (БПЛА) додались ударні дрони та дрони-перехоплювачі. То вся робота спрямована на їхнє знешкодження. На нашому напрямку зараз працює російський підрозділ «Рубікон» – це фахівці, які мають величезний досвід ведення бойових дій саме дронами або шахедами, часто технічно оснащеними краще, ніж наші. Тому нам доводиться не лише закривати небо, а й швидко вивчати нові технології, аби дізнатись про технічну складову дрону до дрібниць, щоб зумітийому протистояти».
Щоразу складнішим зараз нафронті є і вихід з позицій, то військові замість шести днів планують проводити на позиціях по два тижні. «Доки триває міжсезоння, ми для ворогів як на долоні. Вони бачать кожен наш крок і, звісно, цим користуються, скеровуючи дрони-камікадзе на автівки. Тому, на превеликий жаль, є втрати і серед побратимів. Це боляче, але ми на війні, то я намагаюсь не поринати з головою в цю біду, а просто ще краще виконую свої обов’язки», – говорить «Мавка».
Довгий час подружжя Плещеєвих винаймало квартиру у Краматорську, але зараз готуються до виїзду з міста, бо лінія бойового зіткнення все ближче і через постійні обстріли доводиться жити у підвалі. «Мені не вистачає простору і повітря, – каже Марина. – Я звикла до мальовничих краєвидів рідної Харківщини, до безкраїх степів і блакитнооких ставочків, а доводиться на позиції жити в норі, а потім ще й вдома сидіти в підвалі. Але це наше життя і воно повноцінне, бо у вільний час ми провідуємо рідних, а під час відпустки побували в Італії. Просто сьогодення зараз непросте, а в нас робота така».
Марина та Андрій – «Мавка» та «Добрий» – створені для того, щоб бути разом. Вони разом захищають рідну землю, разом будують плани на майбутнє, разом проживають людську долю, замішану на коханні та вірності, патріотизмі та незламності, вірі в краще та впевненості у завтрашньому дні. «Ми з Андрієм і сил набираємось один від одного, – посміхається захисниця. – Де б не були, в яких би місцях недоводилось ночувати, перед сном згадуємо, що було хорошого за день. І, повірте, попри всі негаразди, багато дивних приємностей навколо нас, бо навіть під час війни є місце для радості. Та я ж Мавка, то не лише вірю в дива, а сама їх роблю».
Ірина ВОРОНКІНА
