Ірина Вознюк не планувала бути військовою, не мріяла носити піксель і не уявляла себе під вибухами артилерії. Вона працювала маркетологинею, певний час перебувала за кордоном, будувала плани на мирне життя. Та повномасштабне вторгнення армії РФ змінило її долю. Спочатку Ірина стала волонтеркою, а згодом – бойовою медикинею. Сьогодні вона рятує життя побратимів, пережила поранення, втратила багатьох друзів, але вже не уявляє себе поза військом. Її історія – про силу українських жінок, кохання, яке народилося на війні, і особистий вибір.
Героїня цієї розповіді народилася у Лозовій, але значну частину дитинства й юності проводила у бабусі – в селі Алісівка Близнюківської громади. За освітою вона маркетологиня, тривалий час працювала у Польщі, а у 2021 році повернулася додому.
«Навколо повномасштабного вторгнення Росії на територію України точилося багато розмов, але я не допускала думки, що таке може статися, попри запевнення знайомих прикордонників, які казали, що їх перевели на бойовий режим, – згадує Ірина. – 24 лютого 2022 року я прокинулася від вибуху, подумала, що це чергові військові навчання. Але… почалася велика війна, яка назавжди змінила мій світогляд».
Разом із донькою жінка спочатку виїхала з Лозової в Алісівку, сподіваючись, що в селі буде безпечніше. Та фронт невпинно наближався саме з того напрямку. Згодом вони на два місяці евакуювалися до родичів у Волинську область, але так і не змогли звикнути до життя, де війна ніби залишалася лише в телевізорі. «Ми відчували себе чужими. Місцеві мешканці майже не реагували на повітряні тривоги, жили звичайним життям, а мені морально було дуже важко. То невдовзі повернулися додому. В бабусі на городі посадили з донькою картоплю. Вона каже: «Мамо, там же гупає». А я сміюся: «То наші, доню. Кидай по дві картоплини в лунку». Це був наш маленький виклик війні».
У Лозовій Ірина одразу долучилася до громадської організації «Жіночий легіон» як волонтерка. «Тут я познайомилася з чудовими жінками та чоловіками, які самовіддано працювали, щоб допомогти військовим і внутрішньо переміщеним особам, – розповідає вона. – Разом із ними я випікала смаколики, плела маскувальні сітки, пакувала продукти харчування та необхідні на фронті речі, а потім сідала за кермо автівки і сама їхала на передову. Бахмут, Костянтинівка, Золочів, Козача Лопань, Вовчанськ, Липці – це все мої волонтерські шляхи. Я там була, спілкувалася з хлопцями та дівчатами, які воюють, і зрозуміла, що хочу бути частинкою цієї, якщо можна так сказати, зовсім іншої касти людей»…
Однак перед початком служби саме в Алісівці війна подарувала Ірині особисте щастя, на яке вона й не сподівалася. Випадкове знайомство із Валерієм на псевдо Бізон з часом переросло у справжнє велике і палке кохання. «Чесно кажучи, при першій зустрічі я зовсім не звернула на нього уваги, – зізнається жінка. – Молодий гарний військовий… Тоді таких у селі було багато. А я вже прийняла рішення піти служити. То жодні стосунки в мої плани на найближче майбутнє не вписувалися. Тим більше – з військовим». Однак, доля розпорядилася по-своєму. Валерій дедалі частіше знаходив приводи для нових зустрічей. Після звільнення Великої Комишувахи його підрозділ вирушив далі, а Ірина, вже як волонтерка, поїхала слідом. Каже: «Моє серце не слухало здорового глузду. Я чудово розуміла, що війна триватиме ще довго, що військові живуть одним днем, але хотіла бути поруч з цим чоловіком незалежно від обставин». Мабуть, саме тоді вона остаточно зрозуміла, що волонтерства їй уже замало. Ще однією з причин піти на фронт стало й розуміння того, що волонтерська діяльність не дає жодних соціальних гарантій ані самій людині, ані її родині. То першим воєнним інструктором для Ірини став саме Валерій. «Спочатку він навчив мене заряджати магазини, потім – розбирати й збирати автомат, стріляти, правильно працювати зі зброєю. Наші вечори проходили за чищенням автоматів і переглядом комедій, – посміхається жінка. – А вже через декілька місяців я підписала контракт і прийшла служити в його підрозділ».
Сьогодні Ірина – позивний Санта – служить бойовою медикинею у 1-му батальйоні 107 окремої бригади Чернівецької територіальної оборони. До 2026 року це був піхотний батальйон, нині – батальйон безпілотних систем «Бойові гуцули». Вона говорить: «Медичної освіти в мене немає, за плечима лише курси відповідного фахового спрямування, але бажання вчитися та вміти надати медичну допомогу – це головне. Я вчуся скрізь і завжди, читаю наукові статті й використовую ці знання. У моєму підрозділі контрактників служать хлопці, які мають астму, дехто схильний до епілептичних нападів, безліч – мають хронічні захворювання і застуди. І головне – у всіх без винятку фізична втома. За чотири роки повномасштабної війни хлопці виснажилися. Хоч і молоді, але здоров’я вже погане. То я і їх вчу вмінню надавати самим собі медичну допомогу і, головне, за будь-яких обставин не панікувати, а впевнено діяти».
Медикиня служить у роті контрактників – людей, які добровільно обрали військову службу і для яких на час контракту захист України став професією. Вона пояснює, що головною перевагою такої служби є можливість самостійно обрати підрозділ та військову спеціальність: «Мені іноді кажуть, що я підписала контракт, щоб отримувати більше грошей. Це дратує. Наголошую: я пішла на фронт, щоб захистити свої права та права своєї родини. А ще я розуміла, що моє місце тут – серед військових».
З усмішкою Ірина згадує й один із фронтових випадків: «У нас багато хлопців із Гуцульщини. Щоб вороги не розуміли переговорів по рації, бійці переходили на гуцульські діалекти. Потім по перехопленнях розмов росіян дізналися, що ті були переконані: проти них воюють натівські війська, бо мова схожа то на англійську, то на польську». І додає: « А ось іще згадалось. Був у нас підрозділ під назвою «КАНГАЛ». Під час відходу на більш вигідні позиції хтось із наших побратимів загубив шеврон. Росіяни його знайшли і роздули новину по всіх каналах: мовляв спецпідрозділ «КАНГАЛ» проходив навчання в Британії і проти них воюють справжні професіонали. Ох і сміялися ми всі, бо, по-перше, ми – бійці підрозділу тероборони, а по-друге наша «Британія» була в моєму рідному селі Алісівка, де проходили бойову підготовку та навчання. Однак, вороги нас боялися, що додавало впевненості у свої сили».
…Час ішов і розставляв все на свої місця, адже долю неможливо обдурити. У червні 2024 року Ірина з Валерієм офіційно зареєстрували шлюб. Жінка розповідає: «Ми нічого не планували. Просто спонтанно приїхали до Лозівського ДРАЦСу у військовій формі, бо ж діючі військовослужбовці. Згідно із законом, нас розписали без черги. А чоловік зробив сюрприз – запросив фотографа. Тепер маємо світлини того неймовірно щасливого дня. Святкували у вузькому сімейному колі в Алісівці – саме там, де у 2022 році познайомилися»…
Та вже за два тижні після весілля війна нагадала, що вона продовжує свою криваву ходу Україною. Медикиня говорить: «Саме в річницю мого підписання контракту, 30 червня, армія РФ почала важкі штурми. Росіяни кидали всі сили для того, щоб вибити нас з місця дислокації. Після чергового скиду мене та ще двох побратимів поранило. По рації передали, що Санта «червона», тобто важка. Не знаю як, але чоловік зумів швидко добратися до мене. Я побачила його запалі очі, в яких були неймовірна тривога і хвилювання за мене, й зрозуміла, що заспокоювати треба його. Кажу: «Все добре, я тебе впізнаю. І нога моя теж лежить поруч… добре, що не окремо від мене»… Потім були шпиталі, декілька операцій та тривала реабілітація. Але навіть після пережитого захисниця не змінила свого рішення. Навпаки, переконалася, що обрала правильний шлях. Вона зазначає: «Зараз завершується мій перший контракт, але я його продовжую, бо не уявляю свого життя без армії, без людей, які стали моєю родиною».
Попри важкі воєнні будні, найважчим випробуванням за весь час служби Ірина називає втрати побратимів, з якими пройшла довгий бойовий шлях. Особливо їй болить загибель Дмитра з позивним Клокучка, яку вона досі переживає так, ніби це сталося вчора. Згадує, змахуючи сльози: «30 грудня 2024 року я була на чергуванні. Мені зателефонував Валерій і каже, що йому поганий сон наснився. Напередодні Дмитро повернувся в стрій і зранку мав заступати на позиції. Ми всі його просили, щоб цей раз не йшов… Але він нікого не слухав… З того відрядження Клокучка не повернувся… Коли я дізналася, що він загинув, все обірвалося всередині, якийсь вакуум, шок, дуже хотілося плакати, але сліз не було. За пару хвилин мені обривали телефон його дружина і дочка. Новини з передка завжди доносяться швидше за офіційні папери… Найтяжче – це повідомити рідним, що дорога їм людина вже ніколи не повернеться додому… Я вдихнула повітря, набрала номер дружини нашого Клокучки і видихнула у слухавку страшні слова: Діма загинув…»
До сьогодні Ірина звинувачує себе в тому, що не знайшла вагомої причини, щоб зупинити друга і не дати йому піти в те останнє у його житті чергування.
Попри втому, біль і втрати, Ірина Вознюк переконана: сьогодні кожен та кожна мають робити все можливе заради майбутнього рідної країни. «Свою долю я будуватиму лише у вільній, сильній та процвітаючій Україні. Тут я хочу радіти досягненням своєї доньки, допомагати батькам і бути поруч з коханим чоловіком. Іншого майбутнього для мене не існує!»
Сьогодні українські жінки стали невід’ємною частиною Сил оборони України. Вони командують підрозділами, працюють операторками безпілотників, снайперками, саперками, зв’язківицями, медикинями, розвідницями та на багатьох інших військових посадах. За офіційними даними, станом на 2026 рік, у Збройних силах України проходять службу понад 75 тисяч жінок, із яких понад 55 тисяч – військовослужбовиці. І щороку їх стає дедалі більше. За сухою статистикою стоять конкретні людські долі. Історія Ірини – одна з них. Вона нагадує світові просту істину: свобода не існує сама по собі. Щодня її виборюють люди, які колись мріяли зовсім про інше життя, і вони щодня платять надзвичайно високу ціну за право всіх нас жити у власній державі.
Ірина ВОРОНКІНА
