У мирному житті Олексій Жук знав ціну хлібу, землі та людській праці. Його руки тримали не зброю – кермо трактора й важелі комбайна. Він працював механізатором у СТОВ «Самара», виходив у поле затемна, сіяв, жнивував, жив звичайним сільським життям, як тисячі українських хліборобів.
Та війна змусила людей мирних професій узяти до рук зброю. Олексій Петрович Жук народився у Варварівці. Ще маленьким разом із родиною переїхав до Верхньої Самари. Тут минули його дитинство, юність, тут формувався його характер: спокійний, працьовитий, по-селянськи упертий. Коли прийшов час, проходив строкову службу у військах ППО Феодосійської берегової оборони. Це було у 1998–2000 роках. Тоді навряд чи міг уявити, що через десятиліття знову доведеться вдягти військову форму вже на справжню війну. Після армії повернувся до землі. Працював трактористом, механізатором. Три роки був комбайнером. Каже, саме за тією працею нині сумує найбільше.
24 лютого 2022 року Олексій був на чергуванні. Сторожував. Пам’ятає дзвінок матері – зі сльозами й тривогою в голосі. Тоді, як і багато хто, думав: це ненадовго. Але війна затягнулася на роки.
11 січня 2025 року Олексія мобілізували. Служив на Сумському напрямку, біля Тьоткіного, був на Запорізькому напрямку — у районі Бурякового. Нині воює на сході у складі окремого штурмового полку, він головний сержант роти вогневої підтримки, має псевдо Лісник. Свій 45 дінь народження запам’ятав назавжди. «19 листопада ми штурмували ворожі позиції поблизу Гуляйполя. Страшний день, багато втрат, я один зі своєї роти вийшов із бою. До цього часу дивуюсь, як вдалося вижити. Можливо, янгол-охоронець вберіг, все ж таки в мене був ювілейний день народження», – згадує захисник.
За мужність, героїзм, самовіддану службу та успішне виконання бойових завдань на фронті Жук нагороджений двома відзнаками – «Залізним хрестом» та «Лицарським хрестом». Такі нагороди військовослужбовці отримують за ви конання завдань, пов’язаних із ризиком для життя, коли проявили виняткову хоробрість.
«Мабуть, на щастя, я не боюся нічого. В Бога вірую, а страху нема, лише злість на те, що московити так наше життя сплюндрували, – каже Олексій. – Але витримаємо і поборемо російську нечисть». Захисник відверто говорить про проблеми армії: нестачу особового складу, втому, випадки самовільного залишення частин. Він головний сержант роти, то відповідає за кожного бійця. «Зараз багато таких «воїнів», з якими не знаємо, що робити. Вони не мотивовані, часто фізично та морально безсилі. Поводяться неадекватно і бояться за своє життя, а страх – поганий порадник на війні», – ділиться Лісник.
У мирному житті Олексій так і не встиг створити сім’ю. Але свою любов він передає мамі, сестрі та племінникам. «У 5 штурмовій бригаді воює мій племінник Володимир Карамушко. Він і в АТО був. Бойовий хлопець, пишаюсь ним. Ми часто спілкуємось, підтримуємо один одного. Зараз я жалкую, що не маю власної сім’ї. З одного боку навіть трішки заздрю, коли побратими до дружин телефонують, з дітьми говорять по відео. А з іншого – може й добре, що я сам, так спокійніше на душі. Ось приїхав додому на похорон батька. Важко, коли втрачаєш рідних людей».
А ще болить Олексію й те, що війна відірвала його від землі, до якої він хоче повернутися понад усе. «Як не дивно це звучить, я відчуваю біль рідної землі, – каже захисник. – Порвана вирвами від снарядів, вона, здається, плаче. А як важко бачити, коли чорніє незібрана пшениця на полях, коли сиплеться насіння з соняшників, коли серед зеленої краси посівів лежать знівечені людські тіла та рештки спаленої техніки. Так не повинно бути! Якби ж закінчилась війна, я б повернувся в рідне село, почав би займатись обробітком своїх паїв, придбав би техніку. Може, й одружився б ще…»
У цих словах – мрія тисяч українських воїнів. Не про нагороди й не про славу. Про тишу. Про дім. Про поле, яке треба засіяти навесні. Про мирне життя, яке в нас забрала війна.
Ірина ВОРОНКІНА.
