Близнюківщина – сільськогосподарський район. І живуть тут люди безмежно закохані в Україну, – ті, хто, набираючи в жменю чорнозем, відчувають приплив сили та мужності. Адже вони обробляють рідну землю, доглядають за нею, а вона віддячує високими врожаями та своєю материнською любов’ю.
В селі Водолазьке Лукашівського старостинського округу живе родина Безкоровайних, де по лінії чоловіків всі механізатори. Ці люди працьовиті та відповідальні, сильні своєю любов’ю до українського села. Голова цього роду Олександр Миколайович та його син Олександр Олександрович знані механізатори у Близнюківській громаді.
Втім, розповідь далі буде про силу духу і бажання жити у ВЛАДИСЛАВА БЕЗКОРОВАЙНОГО – їхнього онука й старшого сина, який, захищаючи Україну, отримав важкі поранення.
Листопад 2022 року
В селі Берестове Харківської області на кордоні з Луганщиною в напрямку Сватового у листопаді йшли кровопролитні бої. Тримали там оборону і мінометники з 92-ої бригади ЗСУ, у складі якої був наш земляк Владислав Безкоровайний. Саме там 7 листопада воїн і отримав поранення.
«В той день ми прикривали піхотинців, які пішли на залізницю. Виїхали. Виставили міномет. Почали досить успішно працювати по ворожій техніці та піхоті. Розбили «Урал» русні з їхнім недолугим спецназом. І вже майже закінчили роботу, як я помітив, що невідомо звідки виринув ворожий гелікоптер і скинув на нас ракету. Боковим зором я побачив ту смертоносну штуку сірого кольору, крикнув своїм: «повітря!» і впав на землю, вже відчуваючи, як тіло прошивають осколки..», – згадує Владислав. Чоловік розумів, що сховатися йому ніде, бо він стояв біля міномета сам, а ось його повідомлення про небезпеку зберегло життя побратимам.
Безкоровайний розповідає: «Я довго не втрачав свідомості. Коли гелікоптер полетів, я зрозумів, що дуже поранений: бачив розірвані ноги, відчував, що перебита рука, але помирати я не збирався. Не знаю як, але погріб однією рукою до лісосмуги, щоб знову не потрапити під обстріл. Ось там мене хлопці і підібрали, зупинили кров і дотягнули до швидкої допомоги. Якби вони не встигли надати першу медичну допомогу, то…(подумав)… та я б все одно вижив, бо в мене ще стільки справ (посміхається)».
Мирне життя
Владик цікавився чоловічим ремеслом змалечку. З дитинства крутився поруч з дідусем і татком, випрошуючись з ними в поле. Любив слухати гуркіт сільськогосподарської техніки, перегукування чоловіків, які її ремонтували. А сам постійно був під рукою у механізаторів: то ключ подасть, то просто води чоловікам принесе, а з часом і йому почали довіряти деяку роботу.
«Та я виріс в тракторі, – посміхаючись розповідає Владислав. – Коли мене не брав з собою батько, я біг до дідуся, – і відмови не мав. Сказати, що мене спеціально вчили, – не можу. Просто я спостерігав, повторював і запам’ятовував. Мені завжди легко було розбиратися як в електронній техніці, так і в сільськогосподарській. Саме тому і обрав професію механізатора. Сучасна техніка зараз така потужна і розумна, що без спеціальних знань електроніки не розберешся. Я обожнював спостерігати, як потужний трактор розрізає плугом чорнозем, розрівнюючи земельні площі, а ще, коли величезний комбайн прямує морем золотої пшениці, перемелюючи важкі колоски. Пам’ятаю, як в дитинстві сидів у кабіні і, затамувавши подих, спостерігав за вправною і впевненою роботою дідуся або батька».
Після закінчення Слов’янського аграрного ліцею, відслуживши строкову службу у лавах Національної гвардії, Владислав пішов на роботу у ТОВ «Колос». Головний інженер підприємства Вадим Бабіч каже: «Безкоровайний – чудовий хлопчина, відповідальний, працьовитий, знаючий. Ми йому без вагань новий МАЗ дали, бо були впевнені, що техніку берегтиме. А ще він чесний і справедливий, це гарні якості. До слова, з першого ж дня повномасштабного вторгнення Владислав пішов добровольцем на фронт, хоча міг би отримати бронь від підприємства».
Сила чоловічої дружби
Є у Владислава товариш – Олексій Стожук з Лукашівки. З дитинства хлопці зв’язані міцною дружбою. А коли виросли, теж не розлучилися, а ще й кумами стали. То тільки в Лозовій 24 лютого 2022 року бабахнуло, Безкоровайний зі Стожуком та його братом Сергієм Харламовим вже стояли перед дверима Близнюківського РТЦК та СК.
Владислав розповідає: «Вже по обіді ми з хлопцями були у складі 92-ої бригади Збройних сил України в Башкирівці за Чугуєвом. Протягом двох тижнів проходили навчання, а далі – де нас тільки не носило. З Башкирівки ми вийшли з боєм. Потім тримали оборону в Харкові, а пізніше перейшли на позицію вже за Чугуєвом. Там закріпилися і брали участь в двох наступах Збройних сил України, але вони були невдалими, то дуже багато хлопців там полягло. Третій наступ був набагато сильнішим і досить масивним, то став успішним. Чесно кажучи, ми не встигали за руснею бігти. Вони наче на «вєліках» тікали, залишаючи все, що можна, бо громили ми їх по повній. Потім стояли в населеному пункті Мосьпанове, а пізніше на дачах за Малинівкою».
Спочатку Владислав, його друг Олексій з братом Сергієм воювали разом, та через два місяці Безкоровайний потрапив до мінометного батальйону, а Стожук та Харламов – у піхоту. Втім, весь час друзі були на зв’язку, підтримуючи один одного. Більше того, мінометний розрахунок Владислава прикривав підрозділ піхотинців, де ніс службу його кум Стожук.
Командувати «оркестром» буду я
Герой цієї розповіді виконував функції командира міномету. Безкоровайний пояснює: «Я вже казав, що мені легко працювати з будь-якою технікою, то я швидко розібрався у всьому і зрозумів, що командувати «оркестром» буду я (посміхається). У мене був планшет, в якому забита спеціальна програма, рація для зв’язку з піхотинцями та своїми хлопцями, я вмів користуватися всіма навідними пристроями, то першим виїжджав на позицію, виставляв бусоль, прицілювався, і… вже далі працювали нашим розрахунком. Загалом навідні прилади, такі як бусоль, треба прицільно виставити, звірити координати планшетом, скоординувати все це і направити на міномет», – захопливо розповідає захисник.
Варто зазначити, що Безкоровайний та його побратими працюють з мінометом калібру 82 мм, максимальна дальність якого становить всього 4 км. Відповідно працюють військові у дуже небезпечних умовах і надто близько від ворога.
Владислав згадує: «Страшно, коли йде тривалий обстріл, з усіх боків насипає арта, лупашать гради, осколки сипляться, як дощ влітку, а ти серед цього хаосу сидиш на колінах зовсім без захисту, тремтиш, бо це нормальна реакція організму, і виставляєш цю чортову бусоль. Каску і бронік з собою я ніколи не брав, виставляючи приціл міномета, бо бусоль магнітна і реагує на залізо, а бити треба прицільно».
Ось і 7 листопада під селом Берестове піхотинці, серед яких були Стожук та Харламов, пішли в наступ. Олексій повідомив по рації Владиславу координати і попросив прикрити їхній підрозділ. Мінометники швидко вийшли на позиції. Відпрацювали і… Безкоровайний отримав важкі поранення.
«Я повинен жити»
Владислав був у свідомості досить довго. Через неймовірний біль він начебто збоку спостерігав за діями спочатку побратимів, потім бригад швидкої медичної допомоги.
«Якби не рація, то як воно було б, не знаю. Я таки зумів долізти до дерев і повідомити, що живий. Після того, як хлопці мене витягнули з-під вогню, стиснувши турнікетами кінцівки і трішки зупинивши кров, – доправили до швидкої. Медики, які вивозили із зони бойових дій, вже більш-менш перев’язали рани і дали щось знеболювальне. Потім перевантажили вже в іншу автівку, якою їхали ну дуже довго, як мені задавалося, і лише тоді я втратив свідомість», – згадує захисник.
Отямився Владислав вже в госпіталі у Харкові. У нього дуже важке поранення обох ніг, руки, не вистачає фрагментів кісток, є контузія, але, незважаючи на постійний неймовірний біль та численні операції, чоловік спокійно каже: «У мене жодного разу навіть думки не виникало, що я помру. Я повинен жити, бо маю ще багато справ. Стану на ноги і знову піду до своїх добивати русню, якщо раніше вони з ворогами не справляться. Така моя місія. А ще мрію якнайшвидше обійняти свою донечку і погратися з нею».
Після Харкова пораненого переправили до Сум, де він продовжує боротися за власне здоров’я і завдяки силі духу не втрачає надії на успішне одужання.
Варто зазначити, що Владиславу 13 червня минулого року виповнився 21 рік і відразу після дня народження він одружився з коханою дівчиною Інною, з якою до війни жив у цивільному шлюбі. У красивої молодої пари є чарівна донечка Діанка, яка обожнює свого татка і дуже любить проводити з ним час.
«Після війни народимо ще сина, – впевнено говорить герой. – Ось стану на ноги і буду найкращим татком на землі. Але спочатку треба перемогти. Я впевнений, що так і буде, бо українська земля не визнає чужинців. Я це точно знаю, бо, мабуть, від народження чую її голос. Наша земля – вона ж як мама: і захистить, і приголубить».
Ірина ВОРОНКІНА
