Є люди, чия сила волі ламає будь-які межі. Їхнє життя – не про жаль, не про розпач, а про перетворення болю на перемогу. Їхні історії доводять: тіло може втратити частину себе, але дух – ніколи. Саме таким є близнюківець Віктор Дикий – ветеран війни, успішний спортсмен, люблячий батько та чоловік, людина, яка пережила війну, втратила обидві ноги, але не втратила себе. Навпаки – стала сильнішою, ніж будь-коли.
ДИТИНСТВО, ЗМІНЕНЕ ВТРАТОЮ
У 1979 році в родині Миколи й Валентини Диких народився хлопчик, якому судилося навчити країну, що таке сила. Малий Віктор ріс добрим і щирим, любив спорт, приносив радість батькам. Але коли йому було всього сім, мама тяжко захворіла й померла. Це був перший удар долі. Через чотири роки в житті Віктора з’явилася ще одна мама – Лідія Захарівна Іщенко, яка прийняла хлопця в сім’ю, подарувавши тепло й любов. Завдяки доброму характеру Вітя швидко знайшов друзів у школі, а завдяки фізичній витривалості -став улюбленцем футбольних і хокейних команд. Це був перший урок майбутнього незламного воїна: життя завжди б’є, але завжди й дає того, хто підтримає.
СПОКІЙНЕ ЖИТТЯ, ЯКЕ ПЕРЕРВАЛА ВІЙНА
Після закінченні школи Віктор вступив до Слов’янського авіаційно-технічного училища, але через деякий час його призвали на строкову службу. Вже після армії юнак закінчив Слов’янський технікум залізничного транспорту, одружився, став татком, бо в молодій родині народилися сини – Максим та Денис, працював на залізниці диспетчером. Здавалося, життя проклало для нього рівні колії. Але в 2014 році в Україну прийшли агресори. Дикий швидко зробив свій вибір і пішов добровольцем у батальйон «Артемівськ». У 2015-му, виходячи з оточення в Дебальцевому, він отримав перше поранення. Вижив. Повернувся додому, але сприймати мирне життя довго не міг, аж до народження донечки Вікторії.
«ІГРИ НЕСКОРЕНИХ» ТА ПОВНОМАСШТАБНЕ ВТОРГНЕННЯ
До повномасштабного вторгнення московитів Віктор почав наполегливо займатися спортом, постійно вдосконалюючи свої досягнення. Здається, намагався находитись і набігатись на все життя. Він каже: «Коли я йшов воювати у 2014 році, страшенно боявся, що залишусь без ніг чи рук. Після поранення і повернення до мирного життя вирішив спробувати себе у «Іграх нескорених». З того часу мій світогляд змінився, адже поруч зі мною проявляли силу волі надзвичайні люди, в яких не було ніг та рук, які мали значні пошкодження тіла. Вони прийшли на «Ігри» не для перемоги у змаганнях, а для перемоги над собою і своїми фізичними можливостями. То вже у 2022 я взяв зброю до рук без зайвих страхів стосовно можливої інвалідності». Початок повномасштабного вторгнення Віктор зустрів спокійно, бо здогадувався, що росіяни на початому не зупиняться. Його рідний батальйон «Артемівськ» був укомплектований, то разом з друзями-АТОшниками чоловік пішов служити туди, куди запропонували у військовому комісаріаті, – це був батальйон Національної гвардії «Донбас».
НАЙСТРАШНІШИЙ ДЕНЬ І НАЙСИЛЬНІШЕ РІШЕННЯ
Взимку 2023 року батальйон вів бої під Кремінною. Віктор згадує: «Ми стояли за 150 метрів від росіян. Зранку 26 грудня все було спокійно, я відніс до штабу рації і тепловізор на зарядку, назад на позиції приніс ящик з боєкомплектом. І вже був вільним після двогодинного чергування. З побратимами-земляками біля бліндажа пили каву, і в цей час прямо нам під ноги прилетіла міна. Мене відкинуло на окоп. Прийшовши до тями, підняв голову і зрозумів, що ніг у мене немає. Поглянув на годинник – 13.50, побачив метушню навколо, але до мене не підходили, то вирішив, що я найтяжчий і останнє, що бачу в своєму житті, – це ялинки на обрії Через деякий час знову звів очі на годинник – 14.00. Я живий. І тоді до мене дійшло, що маю шанс вижити. Я почав звати на допомогу»…
Побратими наклали пораненому три турнікети, бо, окрім ніг, які трималися лише на шкірі, була сильно пошкоджена рука, викликали евакуаційну бригаду і відправили тяжкопораненого до Лиманського стабілізаційного пункту. «Наша бойова медикиня Оленка робила необхідні медичні маніпуляції і постійно повторювала, що все буде добре. Я їй вірив і просив, щоб мене довезли до шпиталю живим, бо обіцяв доньці станцювати на її весіллі»,- розповідає захисник.
У Краматорському шпиталі йому ампутували обидві ноги та перевезли на лікування у Дніпро, де провели ще одну операцію. «В Краматорську ампутували мені ноги по коліна, а протезів таких не буває, то запропонували підрізати вище, і я згодився. Вже тоді чітко розумів, що за будь-яку ціну навчусь ходити на протезах. Більше того, бігатиму!», – наголошує Віктор.
БІЛЬ, ТРЕНУВАННЯ, ВІРА
А далі почалась боротьба за повноцінне життя. У Львові військовий отримав механічні протези за державною програмою і почав вчитись заново ходити. Його надійною підтримкою стала сім’я: сини, дружина і, звісно, маленька Вікторія. Їхня віра підсилювала силу волі чоловіка і, попри надзвичайний фізичний біль, він щодня робив зарядку, ставав на протези і продовжував вчитися ходити. А вві сні бігав, стрибав, танцював, носив дружину на руках, підкидав в небо донечку.
Пройшовши через пекло болю під час реабілітації, коли заново вчився тримати рівновагу та відчувати себе нормальною людиною, Віктор зміг досягти бажаного. Зараз він вміє ходити і продовжує наполегливі тренування у спортзалі, спочатку мав механічні протези, які не дозволяли вільно пересуватися. «На таких «ногах» неможливо переступити через бордюр, що вже казати про швидкий рух та втілення моєї мрії пробігти 42 кілометри марафону», – каже захисник. Довгий час Віктор потроху пересувався на механічних протезах, але зараз вже має електронні. Він розповідає: «Запротезувався в Superhumans – це всеукраїнський сучасний центр воєнної травми, що спеціалізується на протезуванні, реконструктивній хірургії, реабілітації та психологічній підтримці постраждалих від війни дорослих і дітей з 2022 року, і вже набагато більше ходжу на нових ногах, але основне пересування, звісно, на кріслі колісному. Війна народила багато таких, як я, тому, як і всі, іноді зіштовхуюсь з непорозуміннями та проблемами з доступом для отримання багатьох соціальних послуг».
Захисник зізнається, що неприємно почувається, коли ловить на собі співчутливі погляди або фактично відбивається від добродіїв, які намагаються вирвати візок з рук його дружини, щоб допомогти. «Повірте, я попрошу про поміч сам, бо в жодному разі не дозволю дружині тягатися зі мною, надриваючись, – наголошує Віктор.– На душі тепліє тоді, коли люди, зустрівшись зі мною поглядом, просто прикладають руку до серця – це не принижує, а додає сил».
НЕСКОРЕНИЙ НА АРЕНАХ СВІТУ
Дикий виборював медалі на національних Іграх Нескорених, а у 2025 році представляв Україну на перших в історії зимових гібридних Іграх Нескорених у Вістлері та Ванкувері. Незламний захисник брав участь у зимових видах спорту, став срібним призером у змаганнях на лижах і бронзовим – у волейболі сидячи. На арені, коли тисячі людей аплодували, а принц Великобританії Гаррі говорив про силу духу, наш земляк усміхався, бо поступово досягав запланованого. Його родина була поруч. Весь світ дивився на чоловіка, який не просто вижив – який переміг війну в собі.
ЖИТТЯ ТРИВАЄ
Сьогодні Віктор Дикий грає в парахокей, користуючись спеціальними следжами, які чимось схожі на санчата, розвиває спорт для ветеранів, залучає побратимів, які теж втратили кінцівки на війні, навчає не здаватись. Бо той, хто вижив, має не просто існувати – а жити так, щоб надихати.
«Наразі я знаходжусь разом з тренером та командою на тренувальному зборі з бігових лиж в Австрії, – в телефонній розмові каже Віктор. – Мій тренер Олексій Прокопенко з Києва. Він тренував мене ще на «Іграх нескорених» і після завершення тих змагань я з ним продовжую займатися далі. На бігових лижах, а це такий спеціальний боб, доводиться працювати на межі фізичних можливостей, але воно того вартує. Більше того, відкрию невеличкий секрет: разом з тренером готуємося пробігти лижний марафон відстанню 90 км в Швеції у березні наступного року… Так що якось так».
ГОЛОВНИЙ УРОК ВІКТОРА ДИКОГО
Герой цієї розповіді міг зневіритися, озлобитися, замкнутися в собі. Але замість цього сказав Україні і світові: «Найдієвіша реабілітація – це любов, віра рідних і спорт. Найрідкісніший і найцінніший ресурс у світі – характер. Дух стійкості та наполегливості неможливо здолати. Я зневажаю тих, хто здається і перестає боротися. Якщо ми живі – ми зобов’язані жити на повну. Друзі, побратими, не сидіть в телефонах, жаліючи себе, не опускайте руки. Прямуйте туди, де можливе спілкування з такими ж, як ви, де є можливість зайнятись будь-яким видом спорту».
Ірина ВОРОНКІНА
Матеріал підготовлено за підтримки Шведської асоціації медіавидавців Tidningsutgivarna для українських прифронтових медіа в межах ініціативи Національної спілки журналістів України «Frontline Press».
TThis material has been prepared produced with support from the Swedish Media Publishers’ Association Tidningsutgivarna for Ukrainian frontline media as part of the National Union of Journalists of Ukraine’s ‘Frontline Press’ initiative.
