Субота, 23 Жовтня, 2021
Головна > ГАЗЕТА > БЕСIДИ,ІНТЕРВ'Ю > Хранитель історії роду…

Хранитель історії роду…

Два роки тому в газеті “Нове життя” була стаття про Тараса Андрійовича Осипу, який створив на своєму обійсті музей пам’яті свого батька. Сьогодні успішний тренер гирьовиків залишився лише в пам’яті його учнів та тих, хто знав цього непересічного сильного духом і тілом чоловіка. Будинок, в якому він жив, виставлено його дітьми на продаж, а що буде з експонатами – невідомо. Хоча в домашньому музеї було на що подивитися.

Тарас Андрійович виховував справжніх чемпіонів, жив інтересами своїх численних учнів, навчаючи їх не тільки  гирьовому спорту, а й передаючи кожному частинку своєї великої української душі, яка безмежно любить рідну землю і вболіває за її майбутнє. Цю непідробну, щиру відданість Україні він отримав від батька, як і талант до малювання та любов до української народної пісні. Життя Тараса Осипи було наповнене різними подіями, але весь час його душа боліла за несправедливий вирок, винесений його батьку Андрію Аполлоновичу.

Окрім численних робіт Андрія Осипи, які наразі займають  почесні місця в музеях Канева, Харкова, Америки та Близнюків, залишилося ще багато творчих доробок, які син і розмістив в домашньому музеї.

Невеличке приміщення, яке будувалося під літню кухню, на обійсті подружжя Осип Тарас Андрійович наповнив скульптурними роботами з граніту, дерева та мармуру, картинами на мотиви українських народних пісень, портретами, безліччю книг, платівок тощо.

Уривок зі статті:

«Тут на столі лежить унікальна товстелезна Біблія 300-річної давнини, на підвіконні стоять робочі пензлі сина – Тараса Андрійовича, а під портретами Агрипини та Аполлона (бабусі та дідуся) – набір пензлів, якими ці полотна були намальовані. А ще тут в кожній речі живе дух господаря – нашого талановитого земляка Андрія Аполлоновича Осипи, справу якого продовжує його син.

 До вашої уваги його розповідь:

– Я народився у 1942 році, батька на той час поряд вже не було, а коли він звільнився, то я був вже дорослим і жив окремо. Яскравим спалахом в моїй дитячій уяві залишилося 8 березня 1947 року, коли два вершники з ще одним конем приїхали забирати тата. Ми бідно жили, але книг було багато і я завжди з трепетом до них ставився. То вразило, як кожну книгу недбало, з огидою розгортали і кидали на долівку. А потім тата підсадили на коня, а він же ніколи верхи не їздив, і я згадую його незграбну постать, мамині сльози і власну думку, що вже ніколи не побачу батька.

У мене були дві старші сестри: Лілія та Галя. Галя померла зовсім крихітною, а Ліля – у віці 13 років, то мене мама берегла, як уміла, хоча часу у неї не залишалося зовсім. У воєнні та повоєнні роки жінкам доводилося тяжко працювати. Перед очима до цього часу порепані п’яти, розбиті в кров жіночі ноги, а ще українські пісні. Жінки ішли на роботу ще до світанку і співали, поверталися вже в сутінках, і теж співали. Мама казала, що пісня допомагала їм вижити.

Я закінчив 7 класів у Катеринівці, мав хист до малювання. Прізвище мені змінили на мамине, бо часи тоді страшними були. Потім навчався у Близнюківській школі, до слова, вже під своїм прізвищем – Осипа.

Коли батько у 1956 році повернувся додому в село Катеринівку, я вже жив окремо – у Близнюках. Потім поступив у Харківське технічне училище ТУ № 6, де вчився на коваля вільної ковки, а закінчивши – працював на заводі ім. Малишева, а пізніше на турбінному імені Кірова. Мені завжди хотілося пройти шляхами рідного батька та побачити ті прокляті виправні табори, де нівечилися тисячі людських доль. То у 1961 році я полетів у Воркуту, де пристав до геофізичної Печерської експедиції.

Спочатку був робочим сейсмопартії, а потім ковалем передвижної майстерні, кував тракторні причепи, вєшки, ключі тощо. Звідти  і на службу пішов, потрапивши в Тихоокеанський флот. Витримка, любов до спорту та ще й уміння малювати допомагали на службі, то з часом я отримав звання «головний корабельний старшина». Повернувся додому я вже одруженим, то й поселився окремо.

Батьки ж мої довго тіснилися у невеличкій мазанці на вулиці Сталіна (тепер Миру) у Близнюках. У 1957 році почали будуватися. Грошей не було, то будівництво тривало п’ять років. Зробили і літню кухню. Мама мріяла про неї, як про жіночу царину, але батько впевнено сказав: «Тут буде моя художня майстерня».

З того часу без його дозволу ніхто не мав права переступати поріг приміщення, де була суто його територія. Тут він читав, писав, вирізав, ліпив, малював і співав. Іноді слухав на патефоні музику. Багато робіт він відразу дарував друзям і музеям.

Так вже склалася моя доля, що ми з батьком не стали близькими людьми, але він завжди жив у моєму серці, як і я в його, бо це підтверджують його роботи та й моє ім’я, адже Тарас Шевченко був для нього ідеалом. Однак зараз, коли перебираю папери та перечитую листи, плачу, бо ж бачу скільки часу втрачено і скільки слів не сказано.

У мене зберігся малюнок Андрія Аполлоновича 1945 року (надрукований у минулому номері газети), де зображена моя мама і я – трирічний хлопчина, якого батько ніколи не бачив. А найдорожчим скарбом для мене є скульптурки, випиляні ним з алюмінієвих ложок під час перебування у концтаборі. Ятрять душу і його листи до мами та до мене, де серед рядків батьківська турбота про мене – єдиного сина, але, на превеликий жаль, це я помічаю тільки зараз.

Після заслання батька ніде не брали на роботу по спеціальності учителя, то пішов працювати супроводжуючим пошти або, можна сказати, ямщиком. Доріг в районі не було зовсім, пошту розвозили тракторами, іноді по дві доби доводилося бути в дорозі, що виснажувало і морально, і фізично. У вільний від роботи час тато відразу брався за іншу працю – творчу.

А я з кінця 1967 по 1972 рік тренував команду з важкої атлетики (штанга) обласної ради сільського спортивного товариства «Колос» і сам був членом збірної. З 1974 року працював художником-оформлювачем протягом трьох років у майстерні при Близнюківському будинку культури, а потім ще аж 23 – у Близнюківській сільгосптехніці. На співбесіді при прийнятті на роботу головним запитанням в той час було: «А Ви малювати Леніна умієте?» Мій напарник відповідав: «Ні, тільки Сталіна». Зараз це, можливо, виглядає смішно, а тоді було не до жартів. У свій час ми оформляли партійні методкабінети, піонерські кімнати, так звані «червоні куточки» майже у всіх організаціях району.

А тато намагався якомога більше творчо працювати. Його роботи пронизані любов’ю до України. І я це відчуваю зараз, як ніколи. Бо сьогодні вже сам заводжу патефон, беру в руки батькову Біблію (від ред.:  цю книгу реставрував Андрій Аполлонович власноруч. Підбираючи шрифт, він сам виписував втрачені листки), дивлюсь на портрети своєї бабусі Агрипини, діда Аполлона, мами Лукії, намальовані пензлем мого батька, перегортаю деякі книги з його бібліотеки і відчуваю…, не повірите, я відчуваю його думки.

Важко щось додавати після розповіді Тараса Андрійовича Осипи, неможливо в одній статті помістити історію долі будь-якої людини, тим більше чоловіка неординарного, з великим творчим надбанням. То, мабуть, залишається лише додати, що життя продовжується.

У Тараса Андрійовича є син та донька, є вже дорослі онуки  – студенти Одеської морської академії, знані в Україні та за її межами спортсмени-дзюдоїсти Саша і Володя. А ще є улюблена робота, закохані у свого справедливого тренера численні вихованці, любов до пісні, з яких найулюбленішою є «Дивлюсь я на небо»,  і пам’ять – вічна пам’ять роду»

Дуже хотілося б, щоб пам’ять роду Осип не переривалася.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *