Серед внутрішньо переміщених осіб, які нині живуть на території Близнюківської громади, є дві сестри – Анна та Олена. І так склались обставини, що вони обидві працюють продавчинями.
Та про все по порядку.
Сестри
Олена – старша із трьох сестер. Як побрались із чоловіком, оселились в селищі Зарічному, що неподалік Краматорську Донецької області. Вирішили збудувати власний будинок. Такий – про який мріяли. І от – закрутилось-завертілось… будівництво, господарство, робота та головне – двоє діточок росли в молодій сім’ї в любові й радості. Та біду принесли кляті вороги: в квітні 2022 року під час бомбардування ворожа бомба влучила в будинок. На щастя, всі залишились живими, бо під час нальоту переховувались у підвалі. Розпач, відчай, сльози, страх і… злість. Та, дякувати Богові, всі живі.
Олена Щербак згадує: «Було дуже страшно. Та впадати в розпач, сидіти й горювати не було часу. Треба було вибиратись. То взявши деякі вцілілі пожитки, а також, забравши котів та собак, перебрались до батьків в Слов’янськ. Згодом, коли московити посилили натиск, вирішили рухатись далі».
Разом з чотирнадцятирічною донькою Ріммою та семирічним сином Максимом Олена переїхала до Близнюків. Змінювати місце проживання було не страшно. Адже рушили в дорогу вже вдвох з середньою сестрою Анною. Обидві забрали кожна своїх дітей і поїхали в нове життя. А молодша сестра Даша з донькою залишилась жити з батьками.
Анна Трохименко каже: «Життя нашої сім’ї в мирний час було як в більшості українців: дім, робота, діти. Загалом приємні турботи й клопоти. Ми жили в селі Торське Краматорського району, маємо будинок (на щастя, він вцілів). Як і всі, обробляли город й утримували невеличке господарство. Мої донечки – десятирічна Злата й п’ятирічна Вероніка ходили в школу та дитсадок. Та війна все змінила. Коли вибухи були вже зовсім поруч, вирішили терміново виїжджати, в першу чергу рятуючи дітей».
Життя в Близнюках
Коли восени сестри приїхали до Близнюків, винаймали житло і деякий час жили разом. Звісно, дві сім’ї в одному приміщенні – це доволі непросто, однак з огляду на стан справ та на фінансові можливості мусили терпіти. Згодом обжились. Як і всі ВПО, зареєструвались, отримали відповідні довідки, жінки стали на облік до місцевого відділу центру зайнятості, дітей перевели на навчання до Близнюківського ліцею. З’явились нові знайомства, друзі.
Жінки діляться: «Скажемо відверто, нам тут дуже подобається, Близнюківщина зустріла нас привітно. І знаєте, дуже зручно, що тут всі організації знаходяться на одній вулиці в центрі, тобто все продумано й робота всіх структур ведеться злагоджено. Всі ВПО, що живуть на території громади, завдяки створеним групам медіа «Нове життя» та Близнюківської громади в соцмережах вчасно поінформовані про заходи для переселенців та про видачу гуманітарки. Дуже потрібним для багатьох є Банк одягу. Працівники всіх організацій, до яких доводилось звертатись – центр надання соціальних послуг, центр зайнятості, селищна рада, реєстраційний відділ та інші, – всі завжди йдуть нам назустріч, допомагаючи та консультуючи кожного за потреби. Однак, одним із не вирішуваних питань залишалось працевлаштування. І вже на якийсь час нам здалось, що за даних умов це нереально».
Працевлаштування
Сім’ї Щербаків та Трохименків живуть в Близнюках вже півтора року. Та після тривалих пошуків та очікувань доля таки посміхнулась Олені та Анні. Минулої осені відкривав магазин приватний підприємець Юрій Себко. Саме сюди взяли працювати продавчинею продовольчих товарів Анну Трохименко. Олені також пощастило: приблизно в цей же часовий проміжок їй також запропонували роботу продавчинею в приватній крамниці BeerUA, що на привокзальній площі в Близнюках.
«Справа в тім, що й у себе вдома на Батьківщині в мирний час ми також працювали в торговельній сфері, – каже Анна, – то досвід роботи є. До слова, освіту також маємо відповідну. Я свого часу в Слов’янському економічний технікумі отримала спеціальність бухгалтера, а старша сестра за фахом менеджер – який отримала в Харківському виші. Та й взагалі роботи ми не боїмось. Ми любимо всіх своїх рідних, допомагаємо та підтримуємо одна одну, діти наші також дружні та згуртовані». Олена, продовжуючи розмову, додає: «Як кажуть, як би добре не було в гостях, та вдома все ж таки краще. Прикипіли ми до рідних місць, хоча й прекрасно розуміємо, що нам (маю на увазі власну сім’ю), повертатись немає куди, і, швидше за все, будемо шукати населений пункт для постійного місця проживання. Та це питання вирішуватимемо після ПЕРЕМОГИ. І хоча не на передовій, а в тилу, та ми з дітьми, як і всі свідомі українці, намагаємось робити все від нас залежне, аби якнайшвидше настав мир, адже це найзаповітніше наше бажання».
Наталя ТКАЧЕНКО
