Моє знайомство із Сергієм Васильовичем Масловським розпочалось у вересні 2014 року.
На той час у місті Лозова об’єднались небайдужі патріоти, які з початком АТО виявили бажання бути волонтерами і допомагати тим, хто цього потребує. Була створена Громадська Організація “Жіночий Легіон Лозівщини”, і починали ми свою діяльність із допомоги біженцям з Донбасу, але через деякий час нами було прийнято рішення про те, що ми спрямовуємо свою діяльність на допомогу ЗСУ, нашим хлопцям – добровольцям, які пішли захищати нас і Україну.
Робота нашого осередку полягала в тому, що у кожної з дівчат – волонтерок були свої списки підопічних військових. Мені дістався список 92 ОМБР, а точніше ремонтної роти, також було декілька хлопців з 54 бригади, потім список потроху поповнювався новими підопічними.
Ми обдзвонювали хлопців із наших списків, питали про потреби, складали списки того, що було потрібно, збирали гроші на акціях та їздили на закупівлю всього необхідного, потім відправляли напряму хлопцям у бригади. Я теж обдзвонювала своїх хлопців. Одразу Сергію Васильовичу мені не вдалось додзвонитись, а зв’язалась я з ним через декілька днів, так як виявилось, що він не брав слухавку, якщо телефонують з чужих номерів. Але я настійливо дзвонила кожного дня по декілька разів. Як потім він мені розповів, він подумав, що можливо його шукають рідні або знайомі. Тож наступного разу він узяв слухавку, я представилась, розповіла про нашу організацію та для чого йому телефоную.
Сергій Васильович був скромним і дуже відповідальним, тому спершу подякував за турботу і сказав, що їм і рем роті не багато треба, що все в них є, і попросив хіба що багато ганчірок та тканини з поглинальною здатністю, щоб можна було витирати від мастила техніку і руки, бо при ремонті техніки, це завжди треба і у великій кількості. Я швиденько зібрала замовлення та відправила йому мішок такої тканини.
Згодом, обдзвонюючи хлопців, стало зрозуміло, що потреби їхні ростуть, війна з’їдає багато ресурсу. Мої підопічні відкривались більше, вже довіряли мені і чесно зізнавалися , що їм потрібно. Я ж у свою чергу записувала та намагалась все дістати. Потреби були надзвичайно різні: інструменти та перфоратори, форма і берці, бушлати, пилки і болгарки, зварювальний апарат, аптечки і багато чого іншого. Одного разу під час нашої розмови Сергій Васильович обмовився, що їм важко перевозити танки та іншу військову техніку, бо не вистачає залізних ланцюгів спеціального діаметру та метражу для того, щоб закріпляти бойові машини на тралах. Він наголосив, що навряд чи я їх знайду, бо такий реманент дуже специфічний і мало в кого є. Чесно кажучи, я теж сумнівалась, що знайду такі ланцюги, та все ж розпочала пошук. Через знайомого військового вийшла на чудову жінку Грушеву Світлану, яка працювала на Харківському заводі, вона і допомогла дістати ті ланцюги. Не пам’ятаю назву заводу, але вона назвала адресу , куди хлопці мають під’їхати та забрати ці спеціальні застосунки.
Коли я повідомила про свою знахідку Сергію Васильовичу, то він спочатку не повірив мені, але коли я декілька разів повторила, що їм треба заїхати і забрати ланцюги, то усім стало зрозуміло, що я не жартую.
Наступного разу, коли бригада Сергія Васильовича мала виїзд до Харкова , вони заїхали на завод і забрали ланцюги. Пам’ятаю, що він мені одразу передзвонив і сказав, що їдуть щасливі назад в частину, і тепер не турбуватимуться, що втрачатимуть техніку при перевозці на нуль.
“Чесно кажучи, я ляпнув, але не думав, що ти знайдеш їх,” – сказав Сергій.
Сергій Васильович у складі 92 ОМБР брав участь в боях під Ілловайськом в 2014 році. Вони йшли на допомогу іншим бригадам ЗСУ, які опинились в оточенні регулярних сил РФ. Але так склалось, що і допомогу теж взяли в кільце збройні сили рф.
Я так жалкую, що дослівно не записала його розповідь про вихід з Комсомольска під Ілловайськом. Пам’ятаю з його розповіді, що він втопив техніку, яку вони везли, в місцевій водоймі під шквальним вогнем градів та мінометів. Зробив це, щоб техніка не дісталась ворогові.
Він обійшов Комсомольськ декілька разів, намагаючись вийти. Я вже точно не скажу, але Сергій розповідав, що їх шукали, і він деякий час пролежав на полі у високій траві, близько до нього проїхав танк ворога, але не помітили його. Казав, що вийти із незнайомого селища йому допоміг місцевий хлопчина, який, зі слів Сергія, дуже боявся його, бо був зазомбований російською пропагандою, і думав що Сергій його вб’є.
Вийшовши на трасу, яку вказав хлопчина, він йшов собі прямо і тримав в руках гранату на випадок зустрічі не зі своїми. На шляху йому трапився автомобіль із цивільними людьми – то були місцеві жителі: чоловік, жінка і діти. Вони зупинились і спитали, чим можуть допомогти. Жінка водія навіть сказала : «Ти солдатик ,мабуть, голодний? Поїхали до нас, помиєшся та поїси». Сергій, звертаючись до водія, сказав, що не може наражати їх на таку небезпеку, адже неодноразовими були розправи російських солдат з місцевими за допомогу українським силам оборони. Тому, він подякував за пропозицію і небайдужість, і сказав, що якщо можете, то дайте води і щось перекусити, що у вас є. Йому дали пляшку води і щось із їжі. Так Сергій Васильович пройшов повністю знищений блок пост наших хлопців, і йшов прямо по трасі, тримаючи в одній руці пляшку з водою, а в іншій гранату.
Потім уже у мирній Лозовій я питала у Сергія, чи справді він готовий був себе підірвати , якби зустрів не своїх на шляху?
“Повір мені, Сашо, краще це зробити, ніж потрапити в полон”, – казав мені Сергій.
Під час тієї розмови у мене бігли мурахи по тілу, я не могла цього зрозуміти в той час. Це зараз, дивлячись на усі ті звірства, які творить ворог в Україні, я розумію сенс його відповіді. Він знав більше ніж ми і бачив більше ніж цивільні, ще тоді в 2014 році, зрозумівши справжнє “нутро” ворога.
Але тоді, на тій дорозі смерті під Ілловайськом, сталось так, що назустріч йому виїхав автобус. Із далеку неможливо побачити, чи то свої, чи ні. Тому мій друг був готовий висмикнути чеку з гранати в будь-який момент. Лише, підійшовши ближче, Сергій побачив надпис на машині «Батальйон Донбас», тоді зрозумів, що свої.
Його та ще близько двохсот військових з 92 бригади Батальйон Донбас тоді вивіз із оточення. Таким чином той автобус врятував життя мого друга.
Коли Сергій Васильович у 2016 році прийняв рішення не йти в контрактну армію, то приїхав і повернув волонтерам речі, які йому видавали. Та навіть більше, віддав ще свій «бронік» і каску з аптечкою. Я сказала, що не треба, нехай будуть у тебе, але Сергій відмовився, попросив віддати тим хлопцям , хто зараз «на нулі». Мій друг часто говорив , що буде повномасштабне вторгнення, і ці речі обов’язково знадобляться. Може і йому самому. Мені здавалися ці розмови якимось посттравматичним синдромом. Зрозуміло, що тепер я часто згадую ті слова і думаю, що була наївною і у повній мірі не розуміла ситуацію.
Без сумніву, це був би не Сергій Васильович, якби в ту страшну лютневу ніч 2022 року, він не прийняв рішення і не пішов боронити свою Землю, бо понад усе любив і цінував свою родину, друзів і Україну. Він ніколи не бачив іншого шляху і не чекав би, коли викличуть, а йшов сам добровільно і свідомо, прекрасно розуміючи, що може не повернутись. На мої питання, що потрібно, і чим я можу допомогти, як завжди відповідав, що все гаразд, все в них є і все видали або скоро видадуть.
Останній раз ми спілкувались 9 березня 2022 року, а в ніч з 13/14 число в мессенджері застиг один і той же час останнього виходу в мережу.
Вже потім стало відомо, що 16 числа Сергій Васильович загинув, разом із побратимами.
У день поховання ворог не дав спокійно провести в останню путь Героя, бо завдав ракетного удару по місту Лозова, яке територіально поруч із с. Слобожанським, де проживав і похований Сергій Васильович. Майже всі, хто був присутній на панахиді, злякавшись за своїх рідних, роз’їхались ще до кінця церемонії поховання.
Окрім волонтерства, ми з Сергієм Васильовичем ще й стали вірними друзями, які розуміли одне одного і підтримували. Усі роки нашої дружби я пишалась Сергієм Васильовичем, його розумом, відповідальністю, здатністю освітлювати все навколо і з усмішкою вирішувати проблеми. І зараз пишаюсь ним. Я знаю, що він світла, чесна, щира і відповідальна людина, він відданий і вірний син своєї Землі.
Сергій Васильович в цивільному житті був чудовим вчителем – другом для дітей, це було його покликання. Він дуже любив свою професію. Коли розказував про учнів чи про школу, то завжди в голосі відчувалась любов, піклування і бажання бути корисним для них, зростити їх справжніми людьми та навчити їх тому всьому, що знає та вміє сам.
Сергій Васильович був для мене як друг і як брат. Те душевне світло і тепло, яке він дарував оточуючим: рідним, друзям чи учням, залишилось з нами і досі. Це його частинка душі, яку Сергій нам залишив. Його немає фізично з нами, але духовно він із нами, посміхається і радіє кожному з нас і оберігає нас усіх. Він ніколи не любив смутку, а випромінював життєрадісність, доброту, жагу до життя, завжди спішив розсмішити і підняти настрій. Знав, що треба радіти життю і новому дню, діяти і йти далі, що б не трапилось. Ця світла енергетика, його сильний дух живив увесь навколишній світ. Я думаю, що він хотів би, щоб його згадували і раділи, і в жодному разі не сумували. Звичайно ж, ми не можемо не сумувати, бо наша пам’ять не дозволяє цього зробити, але треба жити далі, бо Сергій би цього хотів. Робити добрі справи, які він хотів зробити, або завершити якесь його починання, щоб він бачив і радів цьому. Ми маємо жити так, щоб бути достойними його жертви, його героїчного вчинку. Думаю, він хотів би бачити щасливими всіх, кого любив, поважав і цінував.
Таких людей як Сергій дуже мало, вони приходять у наш бурхливий світ, залишаючи нам орієнтири для життя. Мабуть це була його місія, яку він із гідністю виконав.
Згадаймо Сергія Васильовича! Кожен, хто знав його особисто, згадає щось своє. Хто не знав – вклониться його подвигу. Подякуймо йому, посміхнімося йому, щоб його душі було легко і радісно. Світла пам’ять тобі, Сергію! Ти назавжди з нами в нашій пам’яті та серцях!
Коли людина померла, то це ще не означає, що її не можна любити!
Особливо, коли ця людина була в тисячу разів краща за тих, котрі живуть. (с) Селінджер.
Ти поряд з нами кожну мить –
Наш Янгол Світла і Добра.
Хоч білим голубом увись
Злетів, щоб Землю обійнять,
Щоб Україну захистить
Надійними крильми…
Ти мріяв жить, дітей учить!!!
Вклоняємось за подвиг низько ми!
Авторка Нехаєнко Олександра
