Юні та зрілі, високі та низькі, змучені та веселі, накачані та дуже худі, – різні, з різними долями, але з однаковим виразом очей. То гості нашої редакції – ЗАХИСНИКИ та ЗАХИСНИЦІ. Кожен з них герой або геройка, бо саме завдяки їм ми живемо і працюємо.
Кажуть, очі – дзеркало душі, то так і є. Очі тих, хто побував в боях, завжди видно в будь-якому натовпі. Коли це людина зріла, досить доросла, то якось більш-менш нормально зазирати в ту прірву, а ось, коли ловиш погляд зовсім молодих пацанів, то провалюєшся й сам в ту страшну круговерть подій, які випали їм на долю.
Сергію Одинцю 30 років. Він із села Новомихайлівки Запорізької області, яке наразі в окупації. У Сергія є семирічна донька Софія, яку він обожнює і яка є його головною мотиваторкою, коли сил зовсім немає. «Я підписав контракт у 2020 році, – каже Сергій.– З того часу й воюю. Радий, що встиг, вивезти маму в Ірпінь до окупації рідного села. Власне я навідник у танку. До повномасштабного вторгнення у нас був один танк, а ось зараз вже три довелось поміняти. Воюємо на Бахмутському напрямку. Команда у нас бойова. Віримо в перемогу і робимо все від нас залежне, щоб її наблизити. Про проблеми та й взагалі війну в її проявах говорити не хочу. Навіщо??? Цивільні повинні менше знати, тоді суспільство буде здоровішим. Про майбутнє не думаю. Живу сьогоденням».
Олександру Кашичу – 22. Він народився в місті Носівка Чернігівської області. Після випускного хлопець потрапив у серйозне ДТП, довго був у комі, то вступити до вишу не встиг, а пішов навчатися в ліцей. Працював на Новій пошті, а потім електромонтажником. «Яким було моє мирне життя? – каже Олександр. – Та все було добре. Я мав чіткі плани на майбутнє – це університет, робота, одруження. У мене є кохана, з якою зустрічаємось вже 6 років. Але… з 24 лютого 2022 року плани на деякий час змінилися. Ми з товаришем Владиславом Ястребом в цей же день пішли до військкомату і записалися до лав тероборони, але вже через декілька днів зрозуміли, що треба йти в ЗСУ, бо русня не зупиниться просто так».
Двічі у військовому комісаріаті звернули увагу на юний вік Олександра, давши можливість йому самому зробити вибір. Він зробив, і пішов воювати у складі стрілецького батальйону. Через місяць батько дізнався, що Сашко воює на Чернігівському напрямку, і наступного дня після цієї звістки теж пішов на фронт.
А коли перекинули Кашича молодшого на Донецький напрямок, то протягом місяця хлопець приховував від рідних цю інформацію.
«Збираючи наплічник, я сказав мамі, що їду на навчання в Ніжин, щоб вона не хвилювалась. Так і вдавалось тримати в таємниці від неї моє місце перебування, але разом зі мною почав служити друг батька, ось він і видав мене тату.
До слова, батько воював всього за 10 км від мене на Донеччині, то ми домовились про зустріч і таки побачились у селі Андріївка», – розповідає військовий.
Юнак зізнається, що війна – це страшно, але найболючішим є втрата рідних людей. «Я бачив, як гинуть побратими і нічого не міг вдіяти, – це дуже болить, – зізнається Кашич, – Але смерть мого зведеного брата Антона Красевича, здається, відібрала в мене радість життя. Ми з Антоном були дуже близькі, і він заслуговує на звання Героя України, бо безстрашно воював, захищаючи Харківський напрямок. Користуючись нагодою, звертаюсь до жителів Близнюківщини з проханням підтримати петицію про присвоєння йому цього звання».
Після війни Олександр хоче одружитися та продовжувати будувати свою долю далеко від військової служби. Дякуємо за захист, воїни!
Ірина ВОРОНКІНА
