Євгеній Ніколенко народився та виріс у селищі Близнюки. Він закінчив Близнюківську школу, став студентом Харківського національного університету радіоелектроніки і здобув освітній ступінь бакалавра. Восени 2021 року розпочав строкову службу у лавах Національної гвардії України, яку проходив у Львові. Але війна продовжувала свою криваву ходу, і юнак прийняв рішення підписати контракт.
«До обов’язків строковиків входило патрулювання вулиць міста, виявлення коригувальників або підозрілих осіб, недопущення масових бійок або ж їх припинення, пошук загиблих людей тощо, – каже Євгеній. – Рутинна робота у місті, де багато людей навіть не задумуються над тим, що триває страшна війна і щодня гинуть не лише військові, а й беззахисні діти та жінки, мені була не до душі. Я давно розумів, що моє покликання – захищати і допомагати. Саме тому не довго вагався і разом з ще п’ятьма хлопцями зі свого підрозділу підписав контракт і перевівся до бойової роти».
Спочатку хлопців навчали бойові інструктори, а далі – з грудня 2024 до березня 2025 – Курський напрямок. Суджа.
Про те, як воював в тилу у ворога, – Євгеній розповідає сухо. «Московити – безжалісні та жорстокі нелюди. Вони не рахують загиблих, бо їх сотні і тисячі. Стосовно цивільних, то їх теж в рахунок не беруть. Шурують по своїх же житлових кварталах авіабомбами без жалю. Зараз Суджа знищена, але коли наші війська там ще були, то залишались люди старшого віку, яких ми годували та давали їм необхідні речі. А ще росіянці не забирають мертвих, в Суджі муміфікуються на сонці напівзітлілі тіла жінок, дітей, стариків. З боку України не залітали в Курську область снаряди, тому, боячись, що живі свідки – місцеві жителі розкажуть про це, – їх просто вбивають. Свої своїх! І наплювати їм на те, що суджанці все одно люблять свою росію, а нас, як би по-доброму ми не ставились до них, вважають терористами».
Євгеній служив у комендантському взводі, то, на щастя, серед його побратимів вбитих немає. Однак, побувавши в самому пеклі, Ніколенко не може змиритися з іноді безглуздими наказами командирів і неможливістю забирати з поля бою тіла побратимів. «Коли заходиш в тил ворога, то зв’язку фактично немає, – каже захисник. – Я пропадав з поля зору рідних тричі: на тиждень, на три тижні і на 27 днів. Розумію, що відчувала моя мама, але повідомити, що зі мною все гаразд, змоги не було. 13 квітня мені виповнилось 25 років, нас вже вивели на той час із Суджі, тому дали відпустку і ось.. я вдома. Але незабаром треба повертатись на війну, бо завершенню бойових дій може допомогти лише диво. А я захисник – тому моє місце там, де я потрібен»
В дитинстві Євгеній закінчив Близнюківську музичну школу по класу гітари, також займався пауерліфтингом, їздив на змагання. «Спорт подарував мені витривалість, а на війні треба швидко переміщатись по території, – каже військовий. – В цілому, всі знання, які маєш, рано чи пізно знадобляться в житті, тому треба вчитись. Я намагаюсь донести цю істину молодшому брату Володимиру, який зараз закінчує 8 клас».
За час участі в бойових діях Євгеній дуже схуд. На час виходу із Суджі вага хлопця спортивної статури сягала лише 59 кг. «Зараз я вже набрав 4 кг, – сміється захисник. – Мама відгодовує, доки я у відпустці. А взагалі необхідними продуктами харчування, водою та воєнною екіпіровкою ми були забезпечені в повній мірі. Ось тільки страшенно хотілось з’їсти шаурму з колою».
Наостанок Євгеній зізнався, що не планує своє майбутнє: «Які можна будувати плани, коли не знаєш, що станеться завтра, а то й через годину? Я просто живу і радію кожному дню, обіймаючи маму, слухаючи тата, жартуючи над молодшим братиком, виконуючи свою життєву місію».
Ірина ВОРОНКІНА
