25-річний Владислав Жиров із Новоолександрівки пройшов крізь війну, поранення, втрати й реабілітацію. Він ділиться своєю історією, де біль і мужність йдуть поруч.
МОЄ ДИТИНСТВО БУЛО ПРОСТИМ
Народився Владислав у Дмитрівці – він старший син у багато дітній родині, а потім з батьками переїхав у Новоолександрівку. Він розповідає: «Нас у сім’ї троє: я, брат Дмитро, йому 21, та 19-річна сестра Наталя. Після закінчення 10 класів Самійлівської школи я вступив до Лозівського автодорожнього коледжу, де навчався на факультеті «обслуговування та ремонт автомобілів і двигунів». Життя йшло своїм шляхом. Батьки займались домашнім господарством,працювали, ми їм допомагали. Все як у всіх сільських дітей».
У 2020-МУ ПІШОВ НА СТРОКОВУ СЛУЖБУ
У 2020 році Владислава призвали на строкову службу до лав Національної гвардії. Служив півтора року у конвойному підрозділі. 16 грудня 2021-го повернувся додому. «В Харкові знайшов роботу, винаймав квартиру біля заводу «Турбоатом». Все було б добре, якби не повномасштабне вторгнення московитів. Початок ворожого наступу я відчув з перших же хвилин, бо ракета влучила у сусідній будинок та й завод тоді бомбили. Забрав речі та поїхав додому», – каже Владислав.
Я ХОТІВ БУТИ В СТРОЮ
22 червня 2022 року Жирова мобілізували. Він пояснює: «Я почав воювати у складі Військового інституту танкових військ. Курсанти до війни навчались на спецтехніці, а коли почалась велика війна, було створено окремий батальйон, який направили на фронт на цій техніці». Першим бойовим випробуванням стала Слобожанська кампанія у вересні 2022 року. 28 вересня був перший виїзд після навчання, а вже 5 жовтня Владислав отримав поранення. Він розповідає: «Мій БТР наїхав на протитанкову міну. Звісно, поранення, потім лікування,швидка реабілітація, і з грудня – я знову у своїй частині. Воювали на різних напрямках. Довго захищали Кремінну. Потім був Бахмут – там ми трималися 7 чи 8 місяців. Пізніше – бої на Лиманському і Харків ському напрямках».
28 ТРАВНЯ 2025 РОКУ ПІДІРВАВСЯ НА МІНІ
Під Липцями о 5-й ранку 28 травня Жиров підірвався на міні. Постраждали рука, нога – весь лівий бік. «Я «затурнікетився», а далі вже справа рук побратимів, – посміхається захисник. – Евакуація була швидкою: за пів години меневже везли до шпиталю. У Тишках дістали деякі осколки, а отямився я вже в реанімації у Харкові. Відразу зателефонував мамі і повідомив, що живий — і це вже перемога». Реабілітація була складною. Деякі осколки лікарі витягли, але багато й залишилось в тілі бійця. «Семиміліметровий осколок сидить у мене в литці, а один пройшов через коліно, пошкодивши його повністю. Довго не міг зігнути ногу. Але ерготерапевт Сергій Гузь та асистентка ерготерапевта Таїсія Кучерява з Близнюківської лікарні мені допомогли стати на ноги знову. Ходжу з паличкою, але ж на своїх ногах. Не працюють пальці на руці, але ж вона ціла», – намагається жартувати Владислав.
МЕНІ ПОЩАСТИЛО ЗУСТРІТИ НАСТЮ
У 2023 році в Харкові Владислав зустрів своє кохання – Настю. Він зі сміхом розповідає: «Наше знайомство романтичним не назвеш. Познайомилися випадково — в супермаркеті «Клас». Настя родом із Нікополя, переїхала з родиною від війни в Дніпро, а навчалася у Харківському національному університеті ім.В.Каразина на держуправлінця. Вона завжди мене підтримує. Це важливо».
ВІЙНА ТОРКНУЛАСЯ ВСІЄЇ РОДИНИ
Дмитро Жиров теж у свій час був мобілізований. Влітку 2024року на Вугледарському напрямку в автівку, де він був, влучив ФПВ-дрон. Дмитро отримав поранення, але вижив. «Ми з братом тепер обидва добре знаємо ціну життя, але оптимізму не втрачаємо», – каже Владислав
До слова, захисник має п’ять медалей: двічі Владислав Жиров нагороджений «Золотим хрестом», є медаль «За звитягу» і «За жертовну кров у боях за Україну». Але найвища нагорода для нього – це вільна рідна земля. Чи повернеться ще у стрій після важкого поранення, – Владислав не знає, однак впевнений у щасливому майбутньому України, бо ж у нього безліч планів на нього.
Ірина ВОРОНКІНА
