Сирена ріже повітря, здригаються від вибухів стіни, а у темному підвалі троє дітей намагаються вдавати, що це гра. Над ними – дев’ятиповерхова будівля, за стінами – ворожі танки, що йдуть на місто. І в цій реальності лікарка Юлія Киркач стискає телефон у руках, бо навіть тут, під землею, вона залишається потрібною. «Було дуже страшно… ми не знали, чи вийдемо з підвалу коли-небудь», – каже вона.
Це розповідь про Харків – місто, яке щодня обстрілюють росіяни, і про людей, які ніколи його не покинуть назавжди.
Долі людські – це завжди правда про час. Історія Юлії Киркач почалася у селі Верхня Самара Близнюківської громади. Донька виховательки та вчителя історії, вона росла дівчинкою, яка вміла все: вчитися на відмінно, допомагати вдома, мріяти і досягати. «Юлія була дуже доброю і цілеспрямованою дівчинкою. Вона виросла, але такою і залишилася. До цього часу займається моржуванням, обожнює спорт, любить кататися на лижах, водити автівку і допомагати людям», – каже її мама.
Золота медаль у школі, Харківський медичний університет із червоним дипломом, робота в обласній лікарні, визнання та вдячні пацієнти – шлях Юлії Киркач виглядав як історія успіху. «Я люблю вчитися. А ще люблю медицину загалом і свою спеціальність зокрема, – говорить жінка. – Адже саме професія звела мене з моїм чоловіком хірургом-травматологом Юрієм Онацьким. Разом ми родина, сенс життя якої – щоденне служіння людям».
У лютому 2022 року Юлія готувалася до відпустки. 26 числа дружна сімейка лікарів разом з сином Олександром повинна була вилітати в Німеччину до друзів на довгоочікуваний відпочинок. Квитки куплено, валізи зібрано, настрій підготовлено. «Про те, що буде повномасштабне вторгнення московитів, у мене особисто й думки не було, – зазначає Юлія.– Ми з чоловіком були повністю загрузлі у своїй роботі, як і завжди. Лікарня, пацієнти, дім, виховання сина. То за перебігом подій не слідкували. Харків жив звичайним життям»…
А потім настав ранок 24 лютого, і вже за кілька годин все кардинально змінилося. Квартира Юлії та Юрія знаходиться на 9 поверсі багатоповерхівки у Київському районі Харкова, що розкинувся недалеко від багатостраждального села Циркуни (від ред.: 24 лютого 2022 року село було окуповано армією рф, після чого стало опорним пунктом для танкових атак на Харків та артилерійських обстрілів району Північна Салтівка. Деокупували Циркуни лише 7 травня). То для жителів цього району «веселе» життя під обстрілами та авіаударами розпочалося з першого дня російського контрнаступу.
Юлія згадує: «Наш район опинився під ударами, а з вікон квартири було видно, як піднімається від вибухів земля, як біжать перелякані люди в пошуку безпечного місця… Юрій того дня пішов на роботу і не повернувся, бо лікарів росіяни вже не випускали. До Харківської обласної клінічної травматологічної лікарні, де він працює, привезли поранених військових армії рф, і чоловіку примусово довелося їх оперувати. В перші дві доби русню, яка перла у Харків танками, наші військові успішно підсмажували, то вони, як мурахи, вискакували з бронетехніки і ховалися у школі №134, куди в молодші класи ходив наш син. З дев’ятого поверху поле бою було видно, як на долоні».
Вибухи та обстріли викликали непереборний страх, то Юлія із сином, подругою з її двома дітьми спустилася в підвал, де провели десять днів. По їжу дорослі ходили у свої квартири, а діти фактично весь час провели у підвалі. Жінка згадує: «Коли бомбили місто літаками, здавалось будинок стогне від болю. Ми прислухалися до вибухів і не знали, чи виживемо. Дуже хвилювались за дітей, слідкували за їхньою реакцією на страшні звуки бомбардування. Але цікаво те, що вони не показували страху. Навіть нас заспокоювали. А вже потім, коли ми були в повній безпеці, у сина почалася сильна алергія… Я зрозуміла – то був шок».
Навіть у підвалі Юлія продовжувала роботу. Телефон розривався від повідомлень. Вона шукала ліки через знайомих лікарів, консультувала, координувала людей щодо роботи аптечних закладів у місті, давала онлайн-консультації та ще й, призначаючи лікування, намагалася знайти можливість доставити хворим необхідні препарати, бо ж війна не скасувала хвороби, а зробила людей більш вразливими. Четвертого березня почалися ще сильніші авіаудари по Харкову. І коли накрило сусідній будинок, лікарка Киркач взяла сина, найнеобхідніші речі і поїхала у рідну Близнюківську громаду до мами з татом, бо у неї була офіційна відпустка.
А її чоловік Юрій Онацький залишився на своєму робочому місці, продовжуючи працювати в обласній клінічній травматологічній лікарні (ХОКТЛ), яка опинилася в одній із найбільш обстрілюваних частин Харкова, однак ні на мить не припиняла роботи.
«Коли сім’я виїхала з міста, мені стало легше, – каже Юрій. – Я рідко бував вдома, але й тоді в підвал не спускався, бо не бачив сенсу. Життя в моєму рідному красивому Харкові стало зовсім іншим. Доводилося долати по десять кілометрів пішки або на велосипеді, щоб дістатися на роботу, адже міський транспорт не функціонував. Прильоти були постійними, декілька разів вибухи заставали мене в дорозі додому, то ховався від уламків між мафами та під стінами будівель. Тричі керовані авіабомби потрапляли і в лікарню, якраз коли я був на зміні. Одного разу ракета взагалі пробила дах, пройшла через дев’ятий та восьмий поверхи, застрягла на сьомому і не розірвалася – то було диво. Ми викликали рятувальників, які знешкодили зброю, що несла смерть»..
Юрій Онацький знаний в Харкові хірург-травматолог. Він із династії лікарів, то налякати чи здивувати чимось чоловіка важко, але війна та її кривава справа не могла не зачепити навіть таку сильну людину. Лікар розповідає: «В силу моєї професійної діяльності мене неможливо особливо чимось вразити. Але той біль, який неочікувано навалився на кожного у лютому минулого року, так рвав нерви, що не передати. Та хіба ж будеш спокійним, коли, наприклад, до нас привезли чоловіка, якого знайшли у автівці, розстріляній російським танком. Він був з братом, після пострілу брата розірвало на шматки, а чоловік знепритомнів і весь був у тому, що залишилося від тіла рідної йому людини. Я вже не говорю про військових, яким доводиться ампутувати кінцівки, красивих молодих хлопців та дівчат зі страшними опіками обличчя і тіла. А ще ж потік людей з осколковими пораненнями. Особливо було багато потерпілих, коли росіяни обстрілювали ринок «Барабашово». Люди навіть не розуміли, що вони поранені, і часто приходили до нас закривавлені, але на своїх ногах. Війна – це щоденний конвеєр зламаних тіл і доль. Але вона вчить боротися за життя, бо показує його ціну».
Під час війни помер батько Юрія – Віталій Іванович Онацький. Протягом 20 років він очолював всі підстанції швидкої невідкладної допомоги Харківщини. Цей сильний чоловік і пішов у засвіти незвичайно. Юрій розповідає: «Харків постійно знаходиться під обстрілами, але жити треба далі. То мама з братом пішли скупитися. Коли поверталися, почався обстріл вулиці Клочківської, саме там будинок моїх батьків. Тато виглянув у вікно, побачив рідних і пішов відчиняти їм двері. В цей час фактично біля будинку, рятуючись від чергового вибуху, мама з братом попадали, притискаючись до землі. Батько відчинив двері, а вони лежать. Вирішивши, що його рідні загинули, він дуже перехвилювався. В той день все закінчилось добре. А ось наступного тато святково одягнувся і пішов з дому. Так і помер на вулиці Харкова – міста, яке дуже любив. Батьку було 82 роки, він прожив достойне життя, мав безліч друзів та учнів і навчив мене не здаватися за жодних обставин».
У Верхній Самарі, де Юлія перебувала з сином у батьків, теж було неспокійно. Порадившись з чоловіком, жінка вирішила їхати до друзів в Німеччину – саме туди, де ще нещодавно планували родиною провести веселу відпустку. Вона згадує: «Мама з татом були проти того, щоб я їхала так далеко, але я дивилася на сина, бачила переляк в його очах, і рішення прийшло само собою. Їдемо!»
Та подорож стала виснажливим випробуванням. Готелі вздовж траси були переповнені, доводилось спали в автівці. Страх охоплював все єство, коли назустріч прямувала техніка з написом «Вантаж 200». Давила невідомість, бо Юлія чітко розуміла, що все її життя залишилося в Харкові. За дві доби Киркач з сином добралися до місця призначення. Друзі, до яких вони їхали, за національністю білоруси, то відчуваючи зніяковіння, робили все можливе, щоб українцям сподобалося в гостях. «Я згадую життя в Німеччині, як дивний сон з незрозумілими емоціями, – каже Юлія, – Начебто і добре все, бо місцеві жителі дуже приязно до нас ставилися, приносили одяг, їжу. В той же час я не розуміла, що там роблю, бо душею і серцем була в Харкові. До всього, трапилася неприємна історія, яка пришвидшила наше повернення додому. На моїй автівці був український прапорець, який дратував прихильників руського міра. Одного разу вночі в автівці побили скло, накидали в салон каміння та ще й залили кров’ю сидіння»… То вже 23 серпня 2022 року терапевтка Юлія Киркач приймала пацієнтів і пацієнток у Харківській обласній лікарні №5.
Війна й сьогодні крокує кривавою ходою по Україні. А Юрій та Юлія продовжують свою лікарську діяльність так необхідну харків’янам, бо в смертельній агонії ворог виміщує зло на жителях незламного міста. Майже відразу після повернення додому Юлія знялась у патріотичній фотосесії, яку практикує знана у Харкові фотографиня Анна Вінокурова. Лікарка розповідає: «Я одягнула надзвичайно красиву синьо-жовту сукню, і ми поїхали фотографуватися на знані на весь світ локації Харкова, щоб довести, що наше місто живе, його жителі надзвичайно люблять своє місто і жоден рашист не в змозі зруйнувати нерозривний зв’язок Харкова з його жителями, навіть паплюжачи історичні та архітектурні цінності».
У 2024 році в сім’ї народився ще один син, якого назвали Степаном. То наразі життя Юлії обертається навколо нього, Юрій продовжує свою лікарську практику, старший син Олександр навчається в 11 класі. Ці люди живуть повноцінним життям у місті, яке надзвичайно люблять і ніколи не покинуть його назавжди.
Ірина ВОРОНКІНА
