П’ятниця, 22 Жовтня, 2021
Головна > ГАЗЕТА > БЕСIДИ,ІНТЕРВ'Ю > Галина Байдосова – берегиня Олексіївського краєзнавчого музею

Галина Байдосова – берегиня Олексіївського краєзнавчого музею

Музей – це те місце, де можна зустрітися з минулим, побачити сьогодення та зазирнути в майбутнє. Нові часи і нові виклики посприяли виникненню нових музеїв: авіації, мафії, шоколаду, візиток, автономерів… Перший у світі музей онлайнового ошуканства створено у США, музей любові у Голландії…. В Україні є до півтисячі музеїв, які підпорядковані Міністерству культури і туризму. Всі інші приватні, відомчі, місцеві, при школах і заводах, фабриках, шахтах, у лікарнях, меморіальні і просто неба – не пораховані, але, за скупими даними, їх не менше 30 тисяч.

Нещодавно працював краєзнавчий музей і в Близнюках, але наразі заклад відкривають лише у виняткових випадках, функціонує декілька музеїв і при освітніх закладах, але найбільшою популярністю користується у Близнюківській громаді Олексіївський краєзнавчий музей, завідувачкою та берегинею якого є учитель історії місцевої школи Галина Валентинівна БАЙДОСОВА.

Ця жінка по крапельці збирала експонати для музею, підштовхувала  та зацікавлювала в цій ідеї інших, бо впевнена, що історію рідного краю повинні знати всі його жителі, адже це фундамент майбутнього громади.

Галина Валентинівна розповідає:

– Історія будь-якої країни починається з історії роду, а кожен населений пункт має свою історію, яку обов’язково повинні знати його жителі, берегти цей скарб і передавати його з покоління в покоління. То створення музею у нашому селі – це нагорода долі. Олексіївський музей розпочав свою роботу у 1991 році завдяки завідувачу кафедри історії України Харківського педагогічного інституту імені Г. Сковороди Василя Білоцерківського, який, до слова, в юності після навчання був направлений на роботу в Добровілля, то Близнюківщина йому близька, та Андрієм Воронянським, аспірантом цієї кафедри, який і розмалював стіни музею.

Звичайно, сприяв цьому тодішній директор місцевої школи Володимир Мельник. Виділене під музей приміщення раніше використовувалося як шкільна їдальня, а пізніше – склад спортивного інвентарю.Спочатку у нас було досить мало експозицій, але з часом вони розрослися і наповнилися цікавими експонатами.Місцевий столяр Олексій Калашник зробив спеціально для музею дубовий стіл, дві лави, макет печі. Люди позносили давні знаряддя праці та побутового вжитку, збережені рідними. Є у нас прялки, ярмо, кам’яна ста дерв’яна ступи, скрині (мальована та кована), різьблений  диванчик (робив прадід Байдосової),  вишивки, серед яких великий килим та натільна сорочка з домотканого полотна, маслобойки, глечики, глиняна козацька люлька, стародавні монети та ікони. На жаль, у 2001 році злодії викрали з музею одну найціннішу ікону та деякі монети.

Серед найдавніших експонатів –  свідоцтво про народження (виписка із церковної книги) Маника Федота Андрійовича, датоване  1 березня 1901 року, його зошит 1916 року, який він вів під час навчання у  ремісничому училищі, відкритому у свій час в Олексіївці поміщицею Надією Олексієнко, та атестат про закінчення навчального закладу у  1918 році.

Взагалі я збираю до музею всі ті речі, які поступово виходять з ужитку і стають забутими. Мені допомагають односельці, колеги та школярі. Завдяки їм фонд постійно поповнюється. Зараз часто буває так, що діти забирають з села до себе в місто батьків і заносять нам на зберігання фотографії із сімейних архівів, листи-трикутнички часів війни, статуетки, друкарські машинки, грамофони чи радіоли, плюшеві скатерті та платівки – все те, що для нашого покоління начебто звичне, а вже для теперішніх дітей – незвичайний привіт із минулого. Я обожнюю проводити уроки історії та Харківщинознавства на базі музею, то цікаво чути від школярів порівняння друкарської машинки з комп’ютером, а платівок – з дисками.

У нашому музеї є фотографії та історії життя місцевих жителів, які не повернулися з Другої світової війни, та тих, хто ударною працею відбудовував Олексіївку в післявоєнний час. У 2017 році я відкрила ще одну експозицію, присвячену учасникам бойових дій на сході України. Тут зберігається прапор, розписаний побратимами нашого земляка-добровольця Камо Погасяна, привезений ним із зони АТО, та «Кобзар» із застряглою в ньому кулею тощо.

Наш музей особливий ще й тим, що він по-домашньому затишний і рідний-рідний для всіх олексіївців. До нас часто заходять місцеві жителі і їхні гості, нещодавно приїжджали журналісти із «Суспільного». Приємно, коли іду відкривати музей, а за мною вже народ збирається, щоб теж екскурсію послухати та в черговий раз на експонати подивитися.

А які заходи ми в музеї проводили з колегами? Ніде таких немає. Наготували національних страв, одягли вишиванки і накрили стіл в хаті – це одна із експозицій. Ви навіть не уявляєте, які почуття охопили кожного, хто був за цим столом, – ми були вже в іншому столітті та й іншими людьми. Саме оце почуття гордості за своїх батьків нам і треба передати нашим дітям, а зробити це можна завдяки музеям.

Я не будую планів на майбутнє, але дуже хочу вірити, що Олексіївський музей житиме, незважаючи на рішення Близнюківської селищної ради про закриття ліцею.

За кожним експонатом стоїть чиясь доля і закривши музей, ми навік зачинимо двері, за якими сьогодні ще можемо подивитися на життя наших батьків та дідів, і втратимо всі їхні надбання. Цього допустити не можна!

Від редакції: «Книги відгуків» цей музей не має, але яскравим свідченням його популярності є та гордість, з якою місцеві жителі направляють гостей до родзинки свого села, яка зберігає таємниці минулого та декому відкриває двері майбутнього.

Ірина Воронкіна
фото Олена Шаріпова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *