Він хотів в армію ще з юності. Батьки радили інший шлях, але життя зрештою привело його туди, куди він прагнув. Сьогодні Сергій Антоненко — заступник командира батальйону з озброєння. За плечима — АТО, повномасштабна війна, оточення, контузії, загибель побратимів і роки, проведені далеко від родини.
Сергій народився в Новонадеждиному. Його мама була вчителькою, батько — механізатором. Є брат Єгор. У дитинстві, як і багато хлопців, захоплювався футболом, риболовлею, спортом. Але вже тоді знав: хоче бути військовим. Батьки мали іншу думку. Наполягли, щоб син здобув цивільну професію. Так Сергій вступив до Слов’янського авіаційно-технічного коледжу цивільної авіації. Потім намагався продовжити навчання в ХАІ, але не склалося. Певний час працював у міліції — майже три роки. Потім був рік у Близнюківському МНС. Шукав себе, працював в охороні. Здавалося б, життя могло піти зовсім іншим шляхом. Але бажання служити нікуди не зникло.
Перший бій — ще у 2014-му
Коли розпочалася антитерористична операція, Сергій не чекав повістки. Після оголошення першої мобілізації у 2014 році йому зателефонував тодішній сільський голова Ігор Цяпка. Сергій приїхав 1 квітня і вирушив до Харківського прикордонного загону, а згодом – до Луганського. Так розпочався його перший бойовий досвід. В АТО він пробув до 2015 року. Повернувшись додому, хотів потрапити до нової Національної поліції. Готувався, складав необхідні випробування, але отримав листа: не пройшов за рейтингом. Для когось це могло стати крапкою. Для Сергія — ні. Він знову почав готуватися до армії. Єдина проблема — не мав вищої освіти. Тому вступив до НТУ «ХПІ» на факультет автомобілів і тракторів. «Настільки хотів служити в армії, що пішов здобувати вищу освіту», — посміхається Сергій. У 2018 році він закінчив навчання, отримав диплом бакалавра і підписав контракт із окремим штурмовим батальйоном. У 2019 – здобув ступінь магістра в університеті і відтоді армія стала його життям.
2022 рік врізався в пам’ять назавжди
До великої війни залишалося кілька днів. «Ми здогадувалися. Бачили, що московити сунуть, але нам не казали, шо можуть бути бойові дії», — згадує Сергій. 16 лютого військові відзначали День батальйону. А вже 24 лютого ми були на Волноваському напрямку — в окопах. Почалися бої. Потім — оточення. Виходити з нього Антоненку з побратимами довелося двічі.
Сергій згадує бої біля Степного, район між Волновахою та Вугледаром. Каже: російські війська йшли великими силами — танки, БМП, а за ними піхота. Український батальйон фактично протистояв полку. «Один до десяти», — так він описує співвідношення сил. Та українські воїни трималися. Волноваху утримували близько місяця. Потім були Курахове, Новомихайлівка, Мар’їнка. А сам Сергій отримував контузії, але поранень, на щастя, уникнув. Втім, так щастило далеко не всім. Багато друзів і побратимів загинули.
«Після загибелі Сармата я зацементувався…»
Є у Сергія Антоненка історія, про яку говорити особливо важко. Його бойовий побратим Андрій Хромей із позивним Сармат воював разом із ним ще з 2018 року. Чоловіків пов’язувала міцна дружба, перевірена війною. 9 березня 2022 року під час чергової атаки вони знову опинилися поруч. Першу атаку московитів витримали. Під час другої Сергій не встиг дійти до позиції друга всього 200 метрів. Диво чи чиясь молитва затримали його на декілька хвилин, за час яких позиції розбив ворожий снаряд. «Я вантажив тіло Сармата в евак… Після цього я зацементувався», — каже Антоненко. Є моменти війни, які не минають разом із роками. Вони залишаються всередині назавжди. І таких випадків випало на долю нашого земляка надто багато. Ще один з них – це смерть Марка, побратими називали його Марік. «Дуже хороший хлопець був, – тихо говорить Сергій. – Він 1999 року народження, з Харківщини, виріс у багатодітній родині, воював з 2017… 24 червня 2023 року хлопці штурмували Селідово, намагались пройти в цей населений пункт, який на той час вже був захоплений ворогом. В БМП, де він був з побратимами, потрапив снаряд із РПГ. Хлопці вискочили з машини, але їх цинічно з кулемета розстріляли росіяни…. Маріка насмерть, а з ним ще був наводчик, не пам’ятаю, як звали, але я йому постійно нагадував про те, що варто одягати бронежилет. І того разу він мене послухався і залишився живим, примудрившись попри щільний вогонь дійти до наших. Втім, вже наступного дня він теж загинув від танкового снаряду». Помовчавши, Сергій додає: «Я ніяк не можу зрозуміти, як дорогі мені побратими, які говорять лише російською мовою і люблять її, можуть люто ненавидіти росіян. Як-от Марік, він ніколи навіть не намагався перейти на українську, і при цьому московити були для нього особистими ворогами, його організм просто відчував огиду до цього недонароду. В той же час я бачив та й знаю псевдо-патріотів, які чудово спілкувались українською, а за першої можливості готові були продати і Україну, і людей, яких називали близькими друзями.
Доньку побачив лише біля пологового
Війна забирала не лише побратимів. Вона забирала час із найріднішими. У 2019 році, коли Сергій перебував на службі, народилася донька Варя. Він знав, що дружина вже в пологовому будинку, але про народження Варюші дізнався згодом. 20 березня на світ з’явилося його маленьке щастя. Уперше батько побачив доньку, коли приїхав забирати їх з мамою із пологового. Варя не бачила батька перші місяці свого життя так, як бачать тата інші діти. Але між ними, говорить Сергій, виник особливий зв’язок попри те, що вдома він буває рідко. «У 2020 році я майже дев’ять місяців не був удома. Не було можливості вирватися», — коротко пояснює захисник. За цими словами — усе життя родини військового.
Війна стала іншою
З 2025 року Сергій служить у 152 окремій єгерській бригаді імені Симона Петлюри. Нині його підрозділ виконує завдання на Покровському напрямку. «У нас чудовий бойовий колектив. Хлопці завжди підтримують один одного, у разі потреби підставлять плече допомоги і ніколи не залишать побратима в біді. Ми утримуємо позиції. Стримуємо ворога. — говорить Антоненко. — Моїм завданням була евакуація техніки та деколи особового складу з поля бою. За час моєї служби змінилося багато. Особливо — ведення бойових дій. Раніше не було дронів. А наразі це величезна проблема для бійців. Зараз інша війна, ніж була у 2014 та навіть у 2022». Сергій згадує Сіверськ, Часів Яр, спроби врятувати Бахмут, Куп’янський напрямок, Селидове. За кожною назвою населеного пункту — окрема історія, окремі люди, окремі втрати. Є речі, які військовий не розповідає детально. Не тому, що забув. Навпаки — тому, що пам’ятає надто добре.
Найстрашніше — втрачати
Сергій говорить про брата, який також військовий. Про побратимів. Про молодих хлопців, які йшли на війну, як на строкову службу, а додому вже не повернулися. Особливо боляче згадує Ярослава — хлопця, якого сприймав майже як сина. Він вижив після важкого поранення, але згодом пішов до іншої бригади й загинув. «Найстрашніше — втрачати знайомих людей, які стають рідними після першого ж бою. Кожна смерть побратимів врізається в пам’ять, незважаючи на твоє бажання все забути», — говорить Сергій. А ще, зізнається, що за роки війни він навчився не ображатися на людей, бо саме війна показала, хто є хто. Можливо, це одна з найскладніших навичок, які дає фронт: приймати людей такими, якими вони є, і водночас особливо цінувати тих, хто залишається поруч і, коли потрібно, прикриє твою спину.
Коли повертаєшся додому
Після фронту звичайне життя іноді здається чужим. «Приїжджаєш додому, а тут дискотеки, розваги, буденні розмови… Наче й нема кровопролитної війни, де смерть косить молодих і старих, які пішли захищати рідну землю. Важко», — приблизно так Сергій описує своє відчуття. І продовжує: «На війні ти щодня знаєш ціну життю. Тут люди можуть сперечатися через речі, які після пережитого нами, військовими, які пройшли шлях боїв та втрат, здаються зовсім неважливими…»
Найбільше Сергій сьогодні хвилюється не про себе, а про сім’ю. Фронт все ближче до Близнюківської громади. Війна триває. І кожен військовий, який повертається на позиції, думає про тих, кого залишив удома.
«Служитиму далі»
За самовіддану військову службу Сергій Антоненко відзначений нагородами. Серед них — нагрудний знак «Срібний хрест» від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного та медаль «За оборону України». Але, судячи з його розповіді, найбільша його нагорода — не метал на грудях. Це люди, з якими він пройшов війну. Ті, хто залишився живим. І пам’ять про тих, хто не повернувся.
Сергій Антоненко не романтизує війну. Він говорить про неї просто, іноді різко. Про страх, втрати, контузії, втому, дрони, які змінили фронт. Про друзів, яких уже немає. Про родину, за яку переживає найбільше. І коли його запитуєш, чи збирається після стількох років служби залишати армію, відповідь коротка: «Служитиму далі». Бо для Антоненка це вже не просто професія. Це шлях, який він обрав ще юнаком — попри батьківські поради, невдалі спроби потрапити до поліції, навчання заради омріяної військової служби, сімейні розлуки та роки війни. І цей шлях триває.
Ірина ВОРОНКІНА
