Він виріс у Лукашівці, воював на Харківському та Донецькому напрямках. Чотири роки у Збройних силах України, важка контузія, загиблі побратими й народження сина – стали частиною його життєвої дороги, яку Дмитро продовжує й сьогодні.
Дмитро Заблоцький народився 7 листопада 2000 року в селі Мирне. Згодом його родина переїхала до Лукашівки, де хлопець закінчив місцеву школу та продовжив навчання у Слов’янському професійному аграрному ліцеї. Деякий час він працював водієм у ПСП «Маяк», адже любов до техніки та мотоциклів мав із дитинства. Строкову службу Дмитро проходив у Національній гвардії України в Херсоні, а після демобілізації лише декілька місяців прожив удома, бо мирне життя перервало повномасштабне вторгнення московитів.
«Разом з хлопцями із нашого села я пішов добровольцем в перший же день великої війни – 24 лютого, – розповідає Заблоцький. – Перші два місяці служив у піхоті в Харкові, згодом перейшов до мінометної батареї. Я спочатку взагалі не розумів, що відбувається. Події розгорталися надто швидко. Власне війна ввійшла в мене тоді, коли ворог підняв авіацію і почав скидати на нас бомби. Це було під Харковом. Тоді межа між життям та смертю стала дуже тонкою, і я її відчув».
Життя військового не мед і в мирний час, а під час бойових дій, коли ворог засипає обстрілами і гинуть ті, з ким був близьким, то взагалі важко і морально, і фізично. Під час боїв у Куп’янську в 2023 році Дмитро отримав сильну контузію. Він згадує: «Гепнуло добре… Багато чого не пам’ятаю. Через два-три місяці після лікування в шпиталі отримав медаль «Захисник Вітчизни»».
Після поранення бійця перевели на більш безпечну ділянку фронту, проте, як зізнається сам Дмитро, війна скрізь і, на жаль, вона назавжди в його пам’яті. Найсвітлішим моментом за весь час воєнної служби стало народження сина. «Богданчик народився під час моєї відпустки, то я зміг побачити сина і навіть потримати на руках в перші хвилини його життя. Це без перебільшення найкращий момент у моєму житті», – каже Дмитро.
Сьогодні військовий продовжує службу та мріє про мирне майбутнє: «За чотири роки війни багато чого змінилося в моєму особистому житті, але я прямую далі, адже мені лише 25. Як і всі, мрію про завершення бойових дій та повернення до мирного життя. Хочу жити у Лозівському районі у власному будинку. Заведу підсобне господарство, знайду роботу в галузі сільського господарства і, звісно, хочу ще дітей. Маю надію, що все в моїй долі складеться добре».
Ірина ВОРОНКІНА
