Серед жителів Близнюківщини дуже багато талановитих людей, здібних спортсменів, але гравцем української Прем’єр-Ліги є тільки один – Владислав Євгенович Ємець.
Про зростання своєї професійності молодий чоловік сьогодні розповість читачам «Нового життя».
- Владиславе, традиційно починаємо зі знайомства. Розкажіть, будь ласка, де Ви народилися, коли і як зробили перші кроки у футболі?
- Я народився 9 вересня 1997 року в Близнюках. В дитинстві залюбки грав на вулиці у футбол. Як же не ганяти м’яча, коли мій батько Євген Сергійович у свій час був заядлим футболістом, грав за районну команду Близнюків, в тому числі п’ять сезонів у вищій лізі (1997-2001 р.р.), в якій провів 50 ігор, граючи в захисті. Тато зараз працює лісничим Близнюківського лісового
господарства, а мама Людмила Олександрівна – підприємець. Футболом я почав займатись у шість років, а вже у 12 батько відвіз мене до Харківського спортивного інтернату. - А хто у Вас був першим тренером? Як взагалі все починалося?
- У 2004 році я пішов до першого класу Близнюківського ліцею, а вчитель фізкультури Ніколенко Геннадій Федорович порекомендував тренеру Близнюківської ДЮСШ Шарпилу Олексію Павловичу запросити мене на секцію футболу. То першим моїм тренером став Олексій Павлович. Думаю, що саме він побачив в мені справжнього футболіста.
Перший офіційний турнір, в якому я взяв участь, – це розіграш Кубка «Золота осінь», який проходив у листопаді 2006 року у Лозовій. Наскільки пам’ятаю, ми непогано тоді зіграли. У січні 2009 року мою гру вже хотіли подивитися у Харківській футбольній команді «Металіст». Під час гри я забив гол і, мабуть, тренери відзначили в мені потенціал, то запропонували продовжити навчання у Харківському державному вищому училищі фізичної культури.
Спочатку я не хотів їхати з дому на навчання, бо маленький був, а потім таки згодився і не жалкую про це рішення. Та й батькам зараз дякую, що не повелися на мої прохання забрати додому вже після першого тижня в інтернаті. Старшим тренером у мене був Кривчиков Олександр Костянтинович, який у свій час виховував відомого футболіста Олександра Гладкого.
Навчатися було цікаво, бо я розумів, що хочу грати у футбол. Коли був у 10 класі, серйозно травмував коліно під час розіграшу Кубка пам’яті Андрія Харченка, то майже рік не тренувався. Натомість, в той час, як мої однокласники вже були відібрані до якихось футбольних команд, я тільки почав відновлювати фізичну форму. Тому після 11 класу вступив до інституту фізичної культури у Харкові. Півтора роки вчився, тренувався і мріяв про великий футбол.
- То як Ви опинилися в академії луганської «Зорі»?
- Можна сказати, що мені пощастило. Влітку 2016 року з молодіжної команди «Зоря» було відраховано відразу 10 футболістів за договірні матчі. «Зоря» комплектувала молодіжний склад команди. Мій друг Едуард Сухомлин, до слова, лозівчанин, запропонував приїхати до «Зорі» на перегляд. Звичайно, я згодився, і мене запросили грати за молодіжний склад цієї команди.
Грав зліва в півзахисті, бо лівоногий. (від ред.: в шостому турнірі 25 серпня 2016 року в матчі «Дніпро» -1 – «Зоря» (0:3) Владислав на 80 хвилині забив свій перший м’яч. В підсумку в 28 іграх футболіст забив три м’ячі. Сезон 2017-2018 р.р. спортсмен розпочав у молодіжному складі «Зорі», провівши 18 зустрічей і забивши один м’яч).
- Пізніше Ви грали за краматорський «Авангард». Вас віддали в оренду?
- Для того, щоб футболіст набував професійності, команда його віддає в оренду. Так, тренер луганської команди Вернидуб Юрій Миколайович порекомендував мені піти в оренду до якогось колективу першої ліги. Так я опинився в краматорському «Авангарді». Сезон 2018-2019 я знову провів в оренді і першу половину сезону 2019-2020 року теж був в «Авангарді» основним гравцем. А зиму цього року провів тренувальний збір за кордоном вже у складі луганської «Зорі».
- Наразі Ви знаходитесь в оренді футбольної команди української Прем’єр-Ліги «Колос» Ковалівка з Київської області. Це значне досягнення, яке доводить Вашу професійну майстерність. Чи важко вливатися в інші команди?
- Бути в оренді – це нормальна практика для футболіста. Вливатися в інші команди не важко, але потрібен час, щоб звикнути до інших людей, адже команда повинна на полі функціонувати як одне ціле. Стосовно гри в «Колосі», то я дійсно наразі знаходжуся в оренді цієї команди. Тренер Руслан Володимирович Костишин довірив мені місце лівого захисника, і я граю в основному складі команди української Прем’єр-Ліги. Потрібно рухатись вперед і зростати професійно, а в Ковалівському «Колосі» для цього є всі умови.
- Владиславе, певно, Ви чули раніше про Ковалівку, а коли побачили вперше це село, про що подумали?
- Я бував у Ковалівці ще коли грав за «Авангард» проти «Колосу» у першій лізі. Спочатку був дуже здивований, враховуючи, що Ковалівка – це дійсно село, і тут реально мешкає трохи більше півтори тисячі людей, а власником команди української Прем’єр-Ліги є місцевий агроном. Але село дуже мальовниче, чисте, облаштоване, сучасне і в той же час зі своїми віковими традиціями. Я тоді подумав: якби в Україні всі села були б такими, як Ковалівка, то у нас була б найкрасивіша країна в світі.
- Зараз Вам 23 роки, Ви самодостатня людина, яка досягла досить високих результатів у спорті. Що далі? Які плани на майбутнє?
- Я хотів би грати у Європі. У мене є час, я у гарній фізичній формі, то буду намагатися показати себе якнайкраще.
- Чи часто Ви приїжджаєте до рідних Близнюків?
- Рідко. Всього два рази на рік. Я в Києві винаймаю квартиру, постійно тренуюся, то часу обмаль. Завдяки карантину був місяць вдома. Скажу, що селище змінюється на краще, але більше тижня мені тут робити нічого, то сумую за мегаполісом і його можливостями.
- Чи хотілося б Вам щось змінити у своєму житті?
- Зараз ні. Я задоволений тим, як складається моя доля, і поступово рухаюся вперед, реалізуючи ті плани, які маю.
- Дякую за вичерпні відповіді і зичу успіхів у досягненні мети. |
Ірина Воронкіна
Дата публікації: 21.09.2020
