Головна > ГАЗЕТА > НАМ ПИШУТЬ > Те, що мало стати великим кіно…

Те, що мало стати великим кіно…

Кажуть, війни рухають історію, не дають їй стати одноманітною, марудною, нудною. Можливо, тому сьогодні деякі вельможі, зухвало мріючи про необмеженість своєї влади й підтримуючи цю неоднозначну думку, крешуть своїми підборами біля кордонів моєї України. Поки не розумію цього вислову й навряд чи колись його сприйму, незважаючи на те, що вчу шкільний предмет – історію – як той, що через край сповнений людським стражданням, убивствами, насиллям. Червоний колір кишить у цих підручниках і не від краси вечірнього заходу сонця…

Дякуючи моїм дідам, я не бачив війни, але складається враження, що вона живе в моїх відчуттях, емоціях, якихось неймовірних спогадах. Але звідки вони? Чому війна є моїм страхом? Найсильнішою емоцією? Мабуть, через те, що з покоління в покоління у спадок вона передавалася мені як застереження, якесь надвражаюче нагадування – світ надто хиткий, а мир ледве не тимчасове явище…

Я навчаюсь у 10 класі. І також борюсь… на баскетбольному майданчику. Двічі чемпіон України, я знаю, якою працею досягаються справжні перемоги. А мама з татом перед кожною грою мені повторюють однакові слова: «Борись до останнього!» Малим не розумів, що значить «до останнього». Але коли вийшов у великий спорт, коли довелося битися з командами Литви, Сербії, Німеччини, Бельгії, Росії, зрозумів, що й один у полі воїн. Синці, переламані ребра й ніс – це скромний список «надбань» моєї команди в боях за нашу спортивну Україну. Та знаю, що це не та війна, хоча й тут страшенно гаряче…

Найбільше усвідомлення війни прийшло, коли мама вперше розповіла історію про свою маму й бабусю (а про моїх бабусю Пурич Тамару Григорівну та прабабусю Пурич Анну Іванівну).

Ізюм. Красивий, мальовничий, на берегах Сіверського Дінця… Кілька разів переходив з рук в руки: німці зайняли найвигідніший плацдарм – гору Крем’янець. Усе видно, як на долоні: хто куди йде, хто що несе… Наша хата стояла під горою і була територією, найвиднішою для німців. Вони страшенно залякали місцеве населення постійними артобстрілами, тим більше місиво все опинялося на наших вулицях. У цей час ми сиділи в погребах. Мама відвела мене, малу, у погріб до сусідів через вулицю. Там ховалося кілька сімей. Сали (це прізвище наших сусідів) були заможними, тому й погріб був глибоким, міцним і надійним. Та бабуся залишалася під час такого пекла вдома, оскільки дійти не могла. Сиділи в погребах, було, по кілька діб. Мама, ризикуючи життям, мала вибігати на вулицю й нести своїй матусі поїсти й доглянути. Та одного разу вона прибігла з наскрізь прошитим кулями подолом. Мені, малій, тоді було до шести років, плаття мами запам’яталося на все життя. А прабабусю так і поховали… в огороді, бо дійти до громадського цвинтарю було неможливо. Так ховали і в сусідів…

Іноді на думку спадає: скільки ж потрібно було пережити, побачити, відчути моїм рідним, та й не тільки від німців…

На тому ж таки Крем’янці стояв м’ясокомбінат, де працювала моя прабабуся. ЇЇ чоловік, мій прадід Пурич Григорій Васильович, з перших днів війни вступив до лав Червоної армії. Ніхто не міг навіть уявити, що німці (у нас в Ізюмі говорили саме німці, а не фашисти) могли стати на довгий час непроханими господарями. Вони панували скрізь – і від цього було моторошно. Прабабусю, як хорошу робітницю і майстриню по виробленню ковбас, змусили всю ніч робити для німецького офіцер’я елітний продукт. Чого-чого, а свіжо побитої худоби – корів, коней, кіз, що потрапляли під осколки, було багато. Куди тільки не ховали цей продукт, щоб найменше дісталося ворогу… Усю ніч земля стогнала від вибухів і стрілянини. Гора двигтіла… А ми, заперті у комбінаті, не розуміли, що відбувається за його стінами. На ранок широкі двері відчинилися – і автомати радянських солдат показали свої дула на людей, які стояли в приміщенні. «Ви зрадники всі, бо готували ковбаси для ворога! Усіх на розстріл за законом воєнного часу!..» – тільки й почули приголомшені робітники, які з рук в руки перейшли як полонені. Ніхто не став розбиратися: хто? чому? навіщо? як? Їх просто повели по тій же вулиці. Серед полонених, яких вели радянські воїни на розстріл, була і моя прабабуся. І тільки маленька її донечка, побачивши, як маму ведуть під дулами автоматів, почала плакати й гукати: «Мамо, мамо…». А люди, які дивилися на цю дивно-жахливу процесію, кричали: «Що ж ви робите? Ви ж свої, радянські! У неї ж чоловік з червня 41-го на війні, вона солдатка…!». Дівчинка, яка бігла за людьми, усе сильніше плакала, спотикалася й падала… Солдати зглянулися на це… Прабабуся дочекалася свого чоловіка з фронту, який також прийшов не 9 Травня, а набагато пізніше. Контузія далася взнаки. Довго перебував у госпіталях. А коли прийшов додому, то на довгий час його забрано в НКВД… Якщо ж невчасно, не за протоколом, то, звісно ж, не чисто, – ворог… Отак… З орденом Великої Вітчизняної війни, контужений і поранений – і не викликав довіри у чиновників повоєнного часу…

У ті далекі часи, я розумію, що таку історію розповідати серед людей було не можна – небезпечно.
А ще мама переказувала як сімейну реліквію-легенду про прадідуся і його один із фронтових листів з фотокарткою.

Сім’я одержала очікуваного листа від батька. Вся вулиця збіглася читати… А ще світлина 10х7. Тут застигло на місці ряд у ряд чоловік із сто п’ятдесят. Картка ходила з рук у руки… Усі дивувалися: як-таки можна було вмістити на такому манюньому папірці таку силу людей. А хтось візьми й дочитайся: «Галю, та тут же на звороті щось написано…». Дочиталися: «Знайди, де я». Завдання немислиме! Тут і обличчя важко розгледіти – не те що впізнати!
Прадід гордо стояв у верхньому сьомому ряду в білому халаті й ковпачку. Він був кухарем для цілого полку. Любив солдат – і солдати поважали його. А ще в прадіда була місія – готувати для генерала. (От для якого? Стерлося часом…). Мама любить цю історію і часто переказує її. Тож, одержавши одного разу свій обід, генерал не відразу відпустив свого кухаря, а посадив його і сказав: «Григорію, маєш зі мною випити за Перемогу». – «Перепрошую, товаришу генерале, але не можу цього зробити, бо солдатів треба йти годувати». – «Значить, гребуєш випити з генералом, тоді буде так!» – і встав, підійшов до дзеркала і вдарив чаркою об нього… А тоді й говорить: «Знаю, Григорію, що ти українець, а хохли уміють гарно готувати вареники..». Тоді перебували саме в Білорусії. Ліси несходимі, пущі, болота – і повно всякої ягоди! Забирався туди й приносив звідти дари білоруського царства. А ввечері генерал із солдатами смакували вареники й тішилися легкій руці свого кухаря, який, ризикуючи життям, ходив біля замінованих боліт і збирав смакоту серед війни. Недаремно кажуть: людина має залишатися людиною навіть на війні. Фронт і мужність у бою само собою – головні чинники воєнних дій, але людські стосунки, підтримка, приємні пахощі із солдатського котелка й бажання подарувати своєму командиру й солдатам хвилини домашнього затишку – чи це не найбільше цінувалося тут, на чужому полі, серед чужих людей, які за роки пекла й віри в Перемогу злилися докупи, в єдину сім’ю.

А ще мама іноді, повчаючи мене якимось істинам і виховуючи справжнім своїм сином, говорить, що мій прадід був страшенно скромним і не любив носити своїх нагород, таке аж соромився, хоча дружина з дітьми нагадували: «Сьогодні 9 Травня – одягни. Ти ж заслужив! Сьогодні парад – вийди в люди в нагородах!» – «Я не для того чотири роки по фронтах і по госпіталях…». Ніколи не ходив до школи, хоча неодноразово школярі запрошували розповісти про свої подвиги. «Нехай інші. Мені нічого розповідати. Війна є війна…», – і продовжував бути мирним серед миру, як був і тоді мирним, коли стояв з ополоником біля великого котла й давав раду серед куль та осколків чарам своїх українських вареників та галушок для солдат Радянської армії…

Мама ніколи не розповідала, як дід кидався на танки з гранатами чи йшов у бій з автоматом. Може, так воно і було, що не обмовився у свій час, бо не хотів згадувати й травмувати свою дружину, якій також довелося пережити чимало лиха на окупованій території, а ще тому, що хотів швидше забути війну. Та рани не давали такого щастя – від старих ран і помер. А орденів і медалей практично не було – діти порозбирали на іграшки, тому за труною на невеликій шовковій подушечці несли тільки орден Великої Вітчизняної.

А ще мама іноді розказує про те, як її мама, моя бабуся, малою дівчинкою подружилася з радянським солдатом, який перебував разом з іншими солдатами на вулиці, де жила наша родина. Прабабуся прала гімнастерки пораненим, варила їсти, допомагала в нелегкому побуті солдат. А її п’ятирічній донечці було цікаве товариство цих дорослих хлопців, що іноді поводилися, як дітлахи. У солдата була балалайка яку, врешті, він віддав дівчинці. Весела іграшка довго ще ходила по руках вуличної дітвори. Усі заздрили: чому саме Тамарці він віддав таку диковинку, чому саме її возив на вантажній військовій машині в центр міста? За які заслуги? Може, через те, що могла берегти його таємниці, як ніхто з дітлахів, і просто любила слухати його нехитру музику та якісь веселі історії? І безмежно раділа кожній зустрічі з ним? А може, нагадувала його маленьку донечку? Тому й старався возитися з нею, вовтузився за будь-якої нагоди.

Такі собі прості історії простих людей, рідних мені, більшість яких я ніколи не бачив у своєму житті, але які створили в мені особливий резервуар пам’яті, яку обов’язково передам у спадок своїм синам – інакше бути не може, бо це єдина правда, людська, не написана в підручниках і статтях, а яка намотує свої нерви на кіноплівку моєї майбутньої історії і оживає…

Олександр ПРИЙОМКО,
учень 11 класу (м.Мерефа), читач електронної
версії газети «Нове життя»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *