Кажуть, війни рухають історію, не дають їй стати одноманітною, марудною, нудною. Можливо, тому сьогодні деякі вельможі, зухвало мріючи про необмеженість своєї влади й підтримуючи цю неоднозначну думку, крешуть своїми підборами біля кордонів моєї України. Поки не розумію цього вислову й навряд чи колись його сприйму, незважаючи на те, що вчу шкільний предмет – історію – як той, що через край сповнений людським стражданням, убивствами, насиллям. Червоний колір кишить у цих підручниках і не від краси вечірнього заходу сонця…
Дякуючи моїм дідам, я не бачив війни, але складається враження, що вона живе в моїх відчуттях, емоціях, якихось неймовірних спогадах. Але звідки вони? Чому війна є моїм страхом? Найсильнішою емоцією? Мабуть, через те, що з покоління в покоління у спадок вона передавалася мені як застереження, якесь надвражаюче нагадування – світ надто хиткий, а мир ледве не тимчасове явище…
Я навчаюсь у 10 класі. І також борюсь… на баскетбольному майданчику. Двічі чемпіон України, я знаю, якою працею досягаються справжні перемоги. А мама з татом перед кожною грою мені повторюють однакові слова: «Борись до останнього!» Малим не розумів, що значить «до останнього». Але коли вийшов у великий спорт, коли довелося битися з командами Литви, Сербії, Німеччини, Бельгії, Росії, зрозумів, що й один у полі воїн. Синці, переламані ребра й ніс – це скромний список «надбань» моєї команди в боях за нашу спортивну Україну. Та знаю, що це не та війна, хоча й тут страшенно гаряче…
Найбільше усвідомлення війни прийшло, коли мама вперше розповіла історію про свою маму й бабусю (а про моїх бабусю Пурич Тамару Григорівну та прабабусю Пурич Анну Іванівну).
Ізюм. Красивий, мальовничий, на берегах Сіверського Дінця… Кілька разів переходив з рук в руки: німці зайняли найвигідніший плацдарм – гору Крем’янець. Усе видно, як на долоні: хто куди йде, хто що несе… Наша хата стояла під горою і була територією, найвиднішою для німців. Вони страшенно залякали місцеве населення постійними артобстрілами, тим більше місиво все опинялося на наших вулицях. У цей час ми сиділи в погребах. Мама відвела мене, малу, у погріб до сусідів через вулицю. Там ховалося кілька сімей. Сали (це прізвище наших сусідів) були заможними, тому й погріб був глибоким, міцним і надійним. Та бабуся залишалася під час такого пекла вдома, оскільки дійти не могла. Сиділи в погребах, було, по кілька діб. Мама, ризикуючи життям, мала вибігати на вулицю й нести своїй матусі поїсти й доглянути. Та одного разу вона прибігла з наскрізь прошитим кулями подолом. Мені, малій, тоді було до шести років, плаття мами запам’яталося на все життя. А прабабусю так і поховали… в огороді, бо дійти до громадського цвинтарю було неможливо. Так ховали і в сусідів…
Іноді на думку спадає: скільки ж потрібно було пережити, побачити, відчути моїм рідним, та й не тільки від німців…
На тому ж таки Крем’янці стояв м’ясокомбінат, де працювала моя прабабуся. ЇЇ чоловік, мій прадід Пурич Григорій Васильович, з перших днів війни вступив до лав Червоної армії. Ніхто не міг навіть уявити, що німці (у нас в Ізюмі говорили саме німці, а не фашисти) могли стати на довгий час непроханими господарями. Вони панували скрізь – і від цього було моторошно. Прабабусю, як хорошу робітницю і майстриню по виробленню ковбас, змусили всю ніч робити для німецького офіцер’я елітний продукт. Чого-чого, а свіжо побитої худоби – корів, коней, кіз, що потрапляли під осколки, було багато. Куди тільки не ховали цей продукт, щоб найменше дісталося ворогу… Усю ніч земля стогнала від вибухів і стрілянини. Гора двигтіла… А ми, заперті у комбінаті, не розуміли, що відбувається за його стінами. На ранок широкі двері відчинилися – і автомати радянських солдат показали свої дула на людей, які стояли в приміщенні. «Ви зрадники всі, бо готували ковбаси для ворога! Усіх на розстріл за законом воєнного часу!..» – тільки й почули приголомшені робітники, які з рук в руки перейшли як полонені. Ніхто не став розбиратися: хто? чому? навіщо? як? Їх просто повели по тій же вулиці. Серед полонених, яких вели радянські воїни на розстріл, була і моя прабабуся. І тільки маленька її донечка, побачивши, як маму ведуть під дулами автоматів, почала плакати й гукати: «Мамо, мамо…». А люди, які дивилися на цю дивно-жахливу процесію, кричали: «Що ж ви робите? Ви ж свої, радянські! У неї ж чоловік з червня 41-го на війні, вона солдатка…!». Дівчинка, яка бігла за людьми, усе сильніше плакала, спотикалася й падала… Солдати зглянулися на це… Прабабуся дочекалася свого чоловіка з фронту, який також прийшов не 9 Травня, а набагато пізніше. Контузія далася взнаки. Довго перебував у госпіталях. А коли прийшов додому, то на довгий час його забрано в НКВД… Якщо ж невчасно, не за протоколом, то, звісно ж, не чисто, – ворог… Отак… З орденом Великої Вітчизняної війни, контужений і поранений – і не викликав довіри у чиновників повоєнного часу…
У ті далекі часи, я розумію, що таку історію розповідати серед людей було не можна – небезпечно.
А ще мама переказувала як сімейну реліквію-легенду про прадідуся і його один із фронтових листів з фотокарткою.
Сім’я одержала очікуваного листа від батька. Вся вулиця збіглася читати… А ще світлина 10х7. Тут застигло на місці ряд у ряд чоловік із сто п’ятдесят. Картка ходила з рук у руки… Усі дивувалися: як-таки можна було вмістити на такому манюньому папірці таку силу людей. А хтось візьми й дочитайся: «Галю, та тут же на звороті щось написано…». Дочиталися: «Знайди, де я». Завдання немислиме! Тут і обличчя важко розгледіти – не те що впізнати!
Прадід гордо стояв у верхньому сьомому ряду в білому халаті й ковпачку. Він був кухарем для цілого полку. Любив солдат – і солдати поважали його. А ще в прадіда була місія – готувати для генерала. (От для якого? Стерлося часом…). Мама любить цю історію і часто переказує її. Тож, одержавши одного разу свій обід, генерал не відразу відпустив свого кухаря, а посадив його і сказав: «Григорію, маєш зі мною випити за Перемогу». – «Перепрошую, товаришу генерале, але не можу цього зробити, бо солдатів треба йти годувати». – «Значить, гребуєш випити з генералом, тоді буде так!» – і встав, підійшов до дзеркала і вдарив чаркою об нього… А тоді й говорить: «Знаю, Григорію, що ти українець, а хохли уміють гарно готувати вареники..». Тоді перебували саме в Білорусії. Ліси несходимі, пущі, болота – і повно всякої ягоди! Забирався туди й приносив звідти дари білоруського царства. А ввечері генерал із солдатами смакували вареники й тішилися легкій руці свого кухаря, який, ризикуючи життям, ходив біля замінованих боліт і збирав смакоту серед війни. Недаремно кажуть: людина має залишатися людиною навіть на війні. Фронт і мужність у бою само собою – головні чинники воєнних дій, але людські стосунки, підтримка, приємні пахощі із солдатського котелка й бажання подарувати своєму командиру й солдатам хвилини домашнього затишку – чи це не найбільше цінувалося тут, на чужому полі, серед чужих людей, які за роки пекла й віри в Перемогу злилися докупи, в єдину сім’ю.
А ще мама іноді, повчаючи мене якимось істинам і виховуючи справжнім своїм сином, говорить, що мій прадід був страшенно скромним і не любив носити своїх нагород, таке аж соромився, хоча дружина з дітьми нагадували: «Сьогодні 9 Травня – одягни. Ти ж заслужив! Сьогодні парад – вийди в люди в нагородах!» – «Я не для того чотири роки по фронтах і по госпіталях…». Ніколи не ходив до школи, хоча неодноразово школярі запрошували розповісти про свої подвиги. «Нехай інші. Мені нічого розповідати. Війна є війна…», – і продовжував бути мирним серед миру, як був і тоді мирним, коли стояв з ополоником біля великого котла й давав раду серед куль та осколків чарам своїх українських вареників та галушок для солдат Радянської армії…
Мама ніколи не розповідала, як дід кидався на танки з гранатами чи йшов у бій з автоматом. Може, так воно і було, що не обмовився у свій час, бо не хотів згадувати й травмувати свою дружину, якій також довелося пережити чимало лиха на окупованій території, а ще тому, що хотів швидше забути війну. Та рани не давали такого щастя – від старих ран і помер. А орденів і медалей практично не було – діти порозбирали на іграшки, тому за труною на невеликій шовковій подушечці несли тільки орден Великої Вітчизняної.
А ще мама іноді розказує про те, як її мама, моя бабуся, малою дівчинкою подружилася з радянським солдатом, який перебував разом з іншими солдатами на вулиці, де жила наша родина. Прабабуся прала гімнастерки пораненим, варила їсти, допомагала в нелегкому побуті солдат. А її п’ятирічній донечці було цікаве товариство цих дорослих хлопців, що іноді поводилися, як дітлахи. У солдата була балалайка яку, врешті, він віддав дівчинці. Весела іграшка довго ще ходила по руках вуличної дітвори. Усі заздрили: чому саме Тамарці він віддав таку диковинку, чому саме її возив на вантажній військовій машині в центр міста? За які заслуги? Може, через те, що могла берегти його таємниці, як ніхто з дітлахів, і просто любила слухати його нехитру музику та якісь веселі історії? І безмежно раділа кожній зустрічі з ним? А може, нагадувала його маленьку донечку? Тому й старався возитися з нею, вовтузився за будь-якої нагоди.
Такі собі прості історії простих людей, рідних мені, більшість яких я ніколи не бачив у своєму житті, але які створили в мені особливий резервуар пам’яті, яку обов’язково передам у спадок своїм синам – інакше бути не може, бо це єдина правда, людська, не написана в підручниках і статтях, а яка намотує свої нерви на кіноплівку моєї майбутньої історії і оживає…
Олександр ПРИЙОМКО,
учень 11 класу (м.Мерефа), читач електронної
версії газети «Нове життя»
