П’ятниця, 27 Січня, 2023
Головна > ГАЗЕТА > НАМ ПИШУТЬ > Зрада. Яке її обличчя

Зрада. Яке її обличчя

Вона благала: «Володю, треба вибиратися з Ізюма…». Вона кричала, намагаючись, як завжди, узяти все у свої руки. Вона плакала, але усвідомлювала: чоловік не піде з нею – він не захоче їй бути тягарем… Просидівши кілька тижнів у підвалі і щохвилини розуміючи, що кожна може стати останньою, Віта не втомлювалася просити його зібратися і виїхати хоча б до родичів в Олександрівку, хоча й також окуповану. Вона знала, що там не така сила зброї кинута на село, – усе кинуто на Ізюм… Тому шанси вижити чи принаймні залишитися з нормальною психікою невеликі. А ще мама Володі, якій далеко за 80. «Ні, хай буде, що буде. Нікуди не поїдемо», – укотре чула у відповідь. Спочатку якісь автобуси евакуйовували мешканців міста, яке оркам так потрібно було знести з лиця землі… А далі був останній, який супроводжували українські військові… Під обстрілами, градами… Тим автобусом вона й виїхала. Володя провів дружину до автобуса. Віта плакала і намагалася ще й ще просити чоловіка виїхати. А потім взяла з нього слово, що залишиться живим… А потім був Слов’янськ і релігійна община, що притулила людей на ніч.

(Зараз пишу… а у нас три божевільних удари тільки що. Дванадцята ночі… Іскандери з Білгородської області… Не знаєш, куди бігти, що робити, єдине – кричиш імена своїх рідних, які мають швидко вибігти до тебе і кудись сховатися… Куди? Але мимоволі спускаєшся в підвал, потім виходиш надвір: небо всіяне дріб’язком… це зірки… та все ж якісь особливі – розтерзані, змучені, безладно розсипані, зруйновані… як і всередині в мене. А потім різка блискавка з неба до землі – і за секунду неймовірної сили удар… Дочка кричить: «Мам, зайди в хату!». І знову погріб… тремтіння, що не припиняється хвилин 15. Дочка, яка стислася в кулачок і гризе нігті… Чоловік, який притиснув нас…І ще один вибух… Якому нелюду це потрібно? Іду знову писати…)

Уже тоді в Слов’янську Віта зателефонувала мені (на зв’язку не була більше тижня). Тоді я й почула від неї розпачливе: «Я зрадниця». Тут немає втішних слів. Немає що сказати подрузі, однокласниці, кумі, яка стала за все життя більше за ці категорії. Рідна людина. І я розумію, що на це вона ніколи не заслуговувала. Вона плакала в трубку, розповідаючи про прощання з Володею: «Він сам сказав, щоб я виїхала. Він розумів, що я не витримаю. Він обіцяв вижити… Я його кинула. Я зрадниця… Мені потрібно було наполягти, крикнути, тупнути, стати на коліна, щоб і вони виїхали…».

А вранці – до Краматорська на залізницю, і якщо евакуаційний поїзд поїде до Львова, то є надія потрапити до доньки, яка вже рік працює в Польщі. Я чекала кожну хвилину від Віточки новин: « Я в Краматорську. Я на вокзалі… Слава богу, я  в поїзді – і він до Львова…» Та через якийсь час Віта повідомила, що вокзал, звідки вони рушили у світи, розбомбили. Здавалося, війна наздоганяла її, мстила за щось…

А далі була дівчинка у Львові, яку раз у житті бачила дочка Віти і домовилася про допомогу для мами. Все було зроблено. Віточка в офісі, де працювала ця дівчина, заснула, а на ранок зателефонував Володя. Надія продовжувала жити. П’ять діб Віта добиралася до дочки.

А потім… депресія, сльози, що просто душили. Були спроби кудись себе діти – волонтерство, курси польської, інтерв’ю кореспондентам, дзвінки з України… І щосекундне моніторення ситуації в Ізюмі і пошук зв’язку з чоловіком. Через десяті руки (ті, хто міг добиратися до гори Крем’янець і вловити зв’язок і хто сидів у тому-таки підвалі з Володею і його мамою) линули вісточки-крапельки: «Все норм». Це означало – живі, більше нічого… та 11 квітня був дзвінок.. від Володі: «Я не хотів, щоб ти напружувала людей, аби вони мене привітали з днем народження. Цього не потрібно було робити. І взагалі – купи мені пістолет…»  Розмова була ні про що. Дочка і мати були в розпачі. Мені написала моя похресниця: «Хрещена, я не знаю, як заспокоїти маму. Поговори з нею, вона тебе послухає…».

«Я знаю, що життя ніколи не буде таким, як раніше. І Володя ніколи вже не буде до мене ставитися, як раніше. Він в праві сказати мені, що ми розлучаємося. Ти зрадниця. Ти мене кинула хворого і з старенькою матір’ю», – Вітини слова пронизували мене, і я не розуміла, що це все відбувається з моєю близькою людиною, яка жила в щасливій сім’ї, з чоловіком, який все життя кохав її. – Я почала подумки говорити з Вовою, вести з ним діалог. І в кожному діалозі я відчуваю свою зраду, але й безпорадність, безвихідь, глухий кут».

А 11 травня Віті прийшло повідомлення, щоб вона терміново зателефонувала. Жінка, яка постійно писала «усе норм.», сказала їй триматися, бо Вови не стало. Він просто помер. Ні від вибухів, ні від обстрілів. Він просто помер. Уже три дні вони знаходилися у квартирі, можна було полежати. А він помер. Поховальні служби винесли його і все… Де поховали і хто, та чи поховали взагалі – невідомо…

Що таке зрада? Та чи правомірні ми клеймити інших або й себе цією порожнечею, чорнотою, бездушшям? Що б було, якби вона залишилася в місті, де смерть щосекунди вривається і руйнує, спалює, ґвалтує? Чи кожен може сміливо стати солдатом і озброїтися насамперед стійкістю й відвагою? Чи зрадила Віта, виїжджаючи з улюбленого міста, і, як виявилося, попрощавшись навічно з коханим?

Володя був учителем історії. Віта – бібліотекаркою у школі та ще й також учителем історії. Саме цей шкільний предмет ожив у нас на очах і накреслив нову історичну віху, віху війни, якої людство ніколи не знало. Людство, якого зрадила нелюдська жадоба зупини годинник миру…

Алла ПРИЙОМКО (м.Мерефа)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *