Харків – українське місто-герой, яке гордо стоїть на східній межі нашої держави, місто науки, культури, спорту і промисловості, місто, яке не зламалось під натиском російської агресії, а продовжує боротися за свою свободу.
З початку повномасштабного вторгнення харків’яни потерпають від постійних ракетних ударів ворога.
Микола Ходус – незрячий з народження, він залюбки розповів про те, як це жити в місті, яке ти ніколи не бачив, але чудово пам’ятаєш всі запахи та звуки його вулиць, а твоя біла тростина торкалась до кожної з його доріг, а також про те, як перебороти свій страх, продовжувати жити та вірити в перемогу.
З паном Миколою ми спілкувались онлайн, після його щирої посмішки та слів «Я готовий», – ми почали розмову.
— Розкажіть, як давно ви живете в Харкові?
— Я живу в Харкові з 1970 року. Приїхав сюди довчитись в 10 та 11 класах у Харківській спеціальній школі для незрячих імені В.Г. КОРОЛЕНКА, оскільки в Одесі ще не було 11-річної освіти. У Харкові мені дуже сподобалось, тож після закінчення школи влаштувався на підприємство УТОС (українського товариства сліпих).
— Чи складно було навчитись самостійно з білою тростиною орієнтуватись в місті?
— На мою думку, в школах мало приділяють уваги навчанню дітей орієнтуватись в просторі, тому часто учні таких шкіл погано пристосовані до життя. Спершу я соромився ходити з білою тростиною, однак після зауважень мешканців на кшталт «Дивіться, п’яний іде!» я почав це робити, щоб люди розуміли –я незрячий.
— Розкажіть про свої улюблені місця в Харкові?
— У юності ми з друзями любили ходити в Центральний парк культури і відпочинку імені Горького, а тепер найулюбленіше місце – це ліс, що розташований неподалік мого будинку. У лісі я гуляю по 2-3 години майже щодня, як тільки погода дозволяє.
— А як ви орієнтуєтесь в лісі?
— Це рідкісне явище, що незряча людина гуляє в лісі сама. Я один з небагатьох, хто це робить, бо зміг подолати так званий психологічний бар’єр – свій страх заблукати і не повернутись. Зі своєю другою дружиною (вона також незряча) вивчали ліс так само, як раніше люди опановували мореплавство: трохи відпливали від берега, потім повертались і поступово збільшували цю відстань. Коли з’явились навігатори, тоді освоювати нові маршрути стало набагато легше. Часто я спеціально пробував заблукати, щоб з допомогою навігатора знайти дорогу. Одного дня ми з дружиною навіть виводили дітей, які заблукали. Мої друзі з Харківської області розповідали, що там ходити до лісу заборонено через велику кількість вибухівки, яку залишили окупанти, але в нашому лісі гуляти цілком безпечно.
— Ви розповідали, що у вас це друга дружина. Окрім дружини, чи є у вас діти, внуки? Як вони ставляться до таких ваших прогулянок у воєнний час?
— У мене є двоє дітей від першої дружини. Дочка була на окупованій території, але, на щастя, їй вдалось звідти виїхати. Тепер вона в Польщі. А син живе поруч зі мною в сусідній квартирі. Діти мені завжди допомагають. Вони не хвилюються, адже добре знають мої можливості. З дитинства вони бачили, як живуть незрячі люди.
— Як розпочалось повномасштабне вторгнення у Харкові? Як Ви та Ваші близькі відреагували на це?
— Це було о 5:08 ранку. Я точно пам’ятаю, тому що одразу, як ми почули перший вибух, дізнався про час. Цей звук був дуже гучним, як грім, незрозуміло з якого боку він пролунав, здавалось що над головою. Того дня події у Харкові розгортались дуже швидко. Як з’ясувалось, вранці був ракетний обстріл, а вже до 11-ї години дня російські війська підійшли під саме місто. Ми почули звуки градів. Мої діти бачили, як до телевежі, що недалеко від нашого будинку, з-за лісу летіли російські ракети. Повітряних тривог тоді не було, російські солдати пошкодили систему оповіщення. Коли з’явились сирени, що повідомляли про повітряну тривогу, ми з дружиною спробували ходити в укриття. До найближчої станції метрополітену потрібно було йти десь 15 хвилин, інших сховищ в нашому районі не було. Ми вирішили, що більше можемо постраждати від того, що постійно бігатимемо з 11 поверху до метро. Тож під час подальших тривог стали використовувати правило двох стін. Ми виходили у коридор і лягали на підлогу. Обстріли та вибухи були настільки сильними, що будинок аж дрижав.
— Що вам допомагало впоратись зі страхом чи панікою під час обстрілів?
— На щастя, ні в кого з моїх близьких паніки не було. Спочатку ніхто не хотів виїжджати, думали перечекати все вдома.
Через постійну тривогу в мене підвищувався тиск і потрібні були ліки. Той факт, що в місті з продуктами харчування все було дуже погано, мене не настільки лякав, як величезні черги до аптек, де можна було простояти пів дня і врешті дізнатись, що потрібного препарату немає. Це спонукало не відкладати евакуацію. Війна почалась 24 лютого, а 5 березня ми з дружиною вже вирушили до групи, з якою мали виїжджати з Харкова. Людям з інвалідністю допомагала місцева влада, а також евакуацією громадян з порушеннями зору займалась громадська організація «Право вибору». Ми з дружиною приєднались до групи незрячих, які мешкали в гуртожитку.
— Чи пам’ятаєте свою поїздку в евакуаційному потязі? Які тоді були відчуття?
— Цю поїздку я пам’ятатиму довго. Нам знадобились години, щоб доїхати до залізничного вокзалу, адже громадський транспорт тоді не ходив. Волонтери розділили групу на три частини, кожну з яких відвозили туди лише на двох легкових автомобілях.
Коли від’їжджали із Харкова, потяг довго не міг вирушити. Він то їхав вперед, то здавав назад, тому що над нами літав російський літак. Лише через дві години ми виїхали з міста. Спершу все було начебто спокійно. Нас дуже добре зустріли волонтери у Полтаві, пропонували їжу та напої. Більш напруженою ситуація ставала на станціях ближче до Києва, вони були вщерть заповнені людьми. Провідники розповідали про випадки захоплення, коли натовп з вокзалу вривався у потяг і виганяв пасажирів. Вони наказали вимкнути всюди світло, почали зачиняти вагони. Згодом я сам в цьому переконався, адже почув, як люди підбігали до потяга і стукали нам у вікна. Тоді ми приготувались і взяли свої документи, щоб не втратити їх вразі захоплення. З Києва до Львова ми їхали вже спокійно, не було вже таких переповнених вокзалів.
Оскільки більшість людей з нашої групи прямувала до Польщі, то деякі підприємливі молоді люди допомагали нам і разом з тим змогли також виїхати за кордон. Однак, скажу чесно, вони виконали свою роботу на совість: розсадили всіх незрячих по місцях, а самі спали у вагонах просто на підлозі.
Ми з дружиною не хотіли покидати територію України, тому у Львові відділились від групи і мали їхати до Івано-Франківська. На жаль, так сталось, що зі Львова доступних маршрутів не було. Через кілька годин волонтери знайшли дизель-потяг, який їхав до Івано-Франківська з маленького містечка неподалік Львова. Вони відвезли нас туди на своїй автівці, посадили на потяг, а далі ми помандрували самі. Моя дружина – членкиня церкви суботнього дня, домовилась з пастором, що нас приймуть у невеликому готелі в селі Білі Ослави на Івано-Франківщині. До села з Івано-Франківська нас довіз один чоловік, який доставляв ліки своїм родичам.
— Чи зручно було орієнтуватись на новому місці? Вам доводилось самостійно кудись виходити без супроводу?
— Нам з дружиною було досить зручно орієнтуватись на новому місці з допомогою навігатора. Ми самостійно ходили на річку, до амбулаторії чи до аптеки. Коли ми йшли по селу, то відчували на собі безліч поглядів з усіх дворів, мабуть, для людей це була дивина бачити, як незрячі йдуть самі. Спершу ми думали, що це тільки здається, але потім переконались в тому, що на нас справді часто дивляться. Одного дня перш ніж зайти в готель, ми вирішили піти до крамниці, тому пройшли поворот і пішли далі, а люди почали кричати, мовляв, ви не туди йдете, та ми їм швидко все пояснили. Члени церкви, які нас прийняли, дуже добре організували і харчування, і умови проживання загалом. Не зважаючи на те, що готель на 36 місць, вони надали житло 132-ом людям з різних областей України. Щодня ми телефонували до знайомих, які залишились в Харкові. Спочатку наші діти також були в місті, вони радились з нами, як і куди краще евакуйовуватись і розповідали про всі події в Харкові. У Білих Ославах я пробув майже 8 місяців, але 2 листопада 2022 року вирішив повертатись додому, а моя дружина досі залишається там.
— Ви повернулись 2 листопада, коли були масові відключення світла. Як ви пережили цей період?
— У Харкові не так часто відключали світло, як скажімо у Києві. Я ставився до цього по-філософськи, оскільки вважаю, якщо нічого не можеш змінити – то треба це перетерпіти. Я слідкував за тим, щоб були заряджені всі мої девайси, щоб хоча б слухати аудіокниги. Наш будинок електрофікований, тож часто я не міг приготувати їжу, але син придбав газову плиту і кликав мене в гості до себе. Також тоді у місті часто не було води.
Щодня я розмовляю з дружиною та донькою, звісно, сумую за ними, дуже хочеться їх побачити та обійняти. Хоч обстрілів по Харкову зараз небагато, але постійні повітряні тривоги. Поки я гуляю в лісі, то раз чи два точно чую систему оповіщення. Однак наше місто дуже близько до кордону, відтак досить малий проміжок часу до прильоту російських ракет, тому часто звуки сирени лунають після перших вибухів. Люди вже звикли до цього, і не звертають уваги. На вулицях міста почав зустрічати більше україномовних людей, а з серпня й сам повністю перейшов на українську.
— Як зараз мешканці Харкова реагують на незрячих людей на вулицях? Чи змінилось їхнє ставлення?
— Я не знаю, чи це пов’язано з ситуацією в країні, чи просто тому, що я став старшим, але на вулиці люди до мене частіше підходять і пропонують свою допомогу. Можливо й справді наше суспільство стає більш чуйним та толерантним.
— Як ви думаєте, чи складно сьогодні незрячим людям ходити по Харкову самостійно і вирішувати побутові питання?
— Не всі незрячі люди виходять в місто самі з білою тростиною. Ще до війни ГО «Право вибору» організувала службу супроводу для незрячих. На початку вторгнення ця служба припинила свою роботу, але нещодавно відновила свою діяльність. У місті все більш-менш нормалізувалось: працюють ринки, крамниці, супермаркети, щоправда не так інтенсивно як раніше, ходить громадський транспорт.
— У Харкові дуже багато руйнувань. Наскільки складно стало орієнтуватись з допомогою навігатора?
— Навігатором користуватись зараз складніше, оскільки задля безпеки під час тривоги вимикають супутники GPS. Одного разу в лісі я збився зі шляху і хотів подивитись, куди зайшов, а навігатор не знаходив супутників. Тоді я легко зорієнтувався і пішов на звук сирени. У тому районі, де я живу, можна більш-менш нормально ходити з білою тростиною, незважаючи на те, що недалеко від мого дому є дві школи, по яких були ракетні удари. Також постраждали вікна під’їздів мого будинку. У дуже зруйновані райони, такі як північна Салтівка, я не їздив, тож яка ситуація там – не знаю.
— Наскільки після повернення Вам вдалося відновити свій звичний спосіб життя? Що змінилось за час вашої відсутності?
— Звісно моє життя змінилось. Останні 20 років я працював оператором комп’ютерного набору, а тепер втратив роботу. До війни у Харкові працювало 4 підприємства УТОС. Я менше зустрічаюсь з друзями, яких постійно бачив на роботі. Також не всі мої знайомі повернулись, але я часто спілкуюсь з ними онлайн. Тож вільний час я переважно проводжу за комп’ютером – слідкую за новинами, поповнюю свою бібліотеку аудіокниг. Також чимало часу витрачаю на всілякі побутові справи, зокрема на приготування їжі. Раніше я не готував різну випічку, а тепер часто печу в мультиварці пироги та кекси.
Всім, хто читатиме наше інтерв’ю, я хочу сказати, що нам слід об’єднатись і перечекати цю війну разом. Адже якщо ми на щось не можемо вплинути, не варто хвилюватись через це, краще намагатись змінити своє ставлення до подій. Тож бережіть себе і менше хвилюйтесь.
Нам справді потрібно зберігати спокій і підтримувати один одного, тож не втрачаймо надії та віри в перемогу. Нехай наша єдність, наша сила і наша любов до України допоможуть здолати ворога.
© Таміла Коваль
