— Сашко, назад ! Це наказ !
— Але там комбат ! Батю (позивний) вогнем накрило. Може, ранений.
Хлопець кинувся в пекло, інші бійці за ним…
Повернулись на світанку. Ні Сашка, ні комбата. Мовчали, у кожного одна і та думка — полон.
Аж раптом:
— Батя, тобі ж всі говорили, не зловживай солодким ! А ти, мед ложкою.
Ледве дотягнув !
Наш Сашко, якому було всього 18 років, і виглядав підлітком, тягнув на плечах комбата, якого ми за очі називали “Центнер”.
— Приймайте Батю, ноги скалічені. Цілу дорогу нарікав, що транспортую необережно, — сміявся щасливо юнак.
Батя через місяць повернувся з госпіталю.
— Ну що, Сашко, давай батькам твоїм подзвоню, подякую, що сина героєм виховали.
— Немає у мене батьків. Може і є, але я про них не знаю.
Батя розгублено мовчав:
— А у мене до цієї хвилини сина не було.
А тепер є, Сашком звати.
По – батьківські обійняв хлопця:
– Дякую, синку…
автор Ігор Леонідович
