Бабуся, доживаючи свій вік,
На старість залишилася без хати…
Асвабадітєль так її прирік:
Серед руїн на згарищі стояти.
Старенька ледарем ніколи не була,
Копійку до копієчки збирала,
Робила і за себе, й за вола.
Все клопоталася, на старість свою дбала.
Звела будиночок у рідному селі.
Вдвох з чоловіком вишні посадили…
Тут з пЕчі хліб складала на столі,
Тут її дітки ніжками ходили.
За роком рік, так і життя пройшло.
Із цього дому й пару схоронила.
Вже сонечко на захід й їй пішло,
Та кинути свій дім було несила.
Діти роз’їхалися. У кожного свій шлях.
До мами в гості часто приїзджали.
Тут рідним був до болю кожен цвях,
Тож діти маму й хату доглядали.
Ні в кого у неволі не були,
Асвабадіть нікого не просили.
Та руські гради грізно загули,
По рідній хаті вдарили щосили.
Від вибухів здригалася земля,
Бабуся боронила рідну хату.
“АСВАБАДІТЬ” – був вирок із кремля…
(Ми мір несем у дом родному брату)
Упала хата… Ніби й не було…
Згорів садок, що в юності садила…
А в небі все гуло… Гуло… Гуло…
А у бабусі душенька кровила.
Асвабадітєль по селу пройшов,
Розбив хатИ, понищив всі обори,
Приклеїв свіжу кров до підошов,
У смерть людську вмочив свої підбори.
Бабуся не ховалась в укриття,
Вона померти зОвсім не боялась.
У ній із пригорщу залишилось життя,
Рука тремтяча на ціпок спиралась.
Вона не плакала… Дивилась просто вдаль…
Так, ніби бачила минуле у розваллі…
Старечий погляд карбував печаль…
Де світ був інший, ніби в задзеркаллі.
Докапували залишки життя,
Одна до однОї у очі зазирали.
Сповільнювалось ДВА серцебиття:
Бабуся з хатою вдвох разом помирали.
Галина Момот (20.06.2022.)
“Асвабадіть”- був вирок із кремля
