До редакції газети «Нове життя» принесли загублену красиву в’язану сумочку, на якій дбайливими руками було причеплено жовто-блакитного янгелика. Традиційно, ми дали оголошення про втрату в групу у фейсбуці. І ось до нас завітали за втраченим дві чарівні дівчинки та літня жінка. Виявилось, що це жителі міста Барвінкового, яке зараз знаходиться під постійними ворожими обстрілами.
Надія Григорівна Чернік приїхала до Близнюків разом з дітьми та онучкою Ліною. Сім’я мирно жила в центрі Барвінкового і до останнього не наважувалася залишати рідний дім. Але жити в умовах постійної напруги та страху за рідних стало несила.
Квартиру чи будиночок винайняти в Близнюках важко, то пішли люди вулицями селища, стукаючи в двері кожного будинку. Прихисток дала жінка, яка живе по вулиці Миру. Поселились, але душа не на місці – рветься додому. Як і в інших внутрішньо переміщених осіб, з якими підтримують зв’язок.
18 червня Ліні виповнилося десять років, і це був перший день народження дівчинки, який вона зустрічала не в колі численних друзів. Бажаючи зробити доньці приємне, батьки з’їздили у село Верхня Самара, де винайняла будиночок родина шкільної подружки Ліни, та привезли іменинниці сюрприз – її однокласницю Аделінку.
Літо – час канікул, веселого дозвілля та, звичайно, купання у ставочках. Але війна зруйнувала мрії наших дітей та забрала в них безтурботність. Втім, дівчатка таки вмовили бабусю прогулятися до Парку гарного настрою, де й загубила Ліна свою сумочку, яку особисто для неї в’язала її мама. А ось янгелика з бісеру сплела дівчинка сама.
«Як далі жити? За що? Як віддячити жінці, яка нас прихистила? – бідкається зі сльозами на очах Надія Григорівна, – не знаю. Діти, як і багато наших земляків, мотаються автівками до Барвінкового, намагаючись хоч бур’яни скосити на обійсті та городину просапати. Звичайно – це небезпечно. Повертаються, плачуть, розповідають, що руйнувань багато і земля під ногами двигтить. А коли це все закінчиться – невідомо. Не знаємо навіть, чи буде куди повертатися. Віримо, що все буде гаразд, але й думаємо вже про зимівлю, то оформляємо документи на тимчасовий прихисток, щоб хоч комунальні послуги можна було чимось оплатити. З доходу зараз – лише моя пенсія. Кошти ВПО ще не отримали, а як і прийдуть ті гроші, то їх замало. Швидше б закінчились бойові дії і ми змогли повернутись додому. Хай і руйнування є, але ж вдома рідні стіни допомагають».
Під час нашої розмови з бабусею дівчатка тихенько стояли осторонь, тримаючись за руки, а Ліна міцно притискала сумочку до грудей. Мене ж переслідувала думка: треба щоб за оці дитячі очі, в яких плескається сум, а не блискітки радості, – вороги відповіли по повній.
Ірина Воронкіна
